Молода вчителька

Попередній допис про те, як бути вчителем, був сприйнятий досить непогано, тому хочу продовжити тему і розказати про те, як буди молодим вчителем. Тобто, про перший досвід з дітьми. І свій, і, трішки, моїх студентів, що проходять практику. Зазначу, що мій допис не висвітлює питання з усіх точок зору — я пишу про те, з чим доводилося стикатися мені. І коли я шукав ілюстрацію сюди, то натрапив на діаметрально протилежну позицію (я там стирив картинку, пробачте мені). Я не стану заперечувати повністю того, що там написано, але переконаний, що автора статті треба перестріти в темному провулку і відгамселити добряче гуманно переконати не зловживати гіперболою. Власне, я не втримався туди вкинути коментаря, от тільки навряд чи його хтось прочитає

Отже, перше, де ви зустрінетеся з дітьми — це педагогічна практика. Мої студенти хвилюються перед першим уроком. Я, бездушна скотина, не хвилювався. Для мене це була атракція — вау, живі дітки, ворушаться (поки-що), розмовляють. Будучи на другому курсі, я сам напросився до однокімнатника-п’ятикурсника в ліцей, де він працював. І провів там декілька уроків. Потім іще раз там був. Безперечно, я готувався до уроків, я знав напевне, що я буду там робити. Мені, навіть, було цікаво. Воно завжди цікаво, коли це ще не є твоїм обов’язком. Але педагогічна практика все-ж не страшна — ви проводите уроки під наглядом учителя та керівника практики, тому, якщо ви належно підготувалися, нічого там не трапиться. Власне, у мене був 7-й клас, я їм читав фізику (ага, є в дипломі таке, от тільки давно вже не читаю), діти мене сприймали позитивно і все було добре. Один маленький нюанс — я в тій школі уже офіційно працював і читав інформатику в старших класах.

Звичайно, якщо ви поступили до педагогічного ВУЗу заради аби-якого диплому і маєте намір відразу після змитися кудись у торгову фірму офіс-менеджером, то цей допис не для вас.

Ну от, ви успішно захистили дипломну роботу, склали держіспити, отримали і обмили диплома. Розпрощавшись із одногрупниками, йдете влаштовуватися на роботу. Тут я повернуся до тої статті, на яку навів посилання. Не виключено, що за прийом на роботу хтось і платить. В круту школу, чи ліцей. Або ті самі горе-випускники, яким не вдалося втекти у офіс, а до школи вони не готувалися. Мене забрали самі з руками і ногами, власне — мене чекали. При тому, що я не був якимось відмінником, не мав ніде родичів. Хоча, принаймні, я володію своїм предметом — цього було достатньо. Так, з директором мав гарні відносини, на фоні ІТ-шної допомоги, яку я, інколи, надавав.

В коледжі мене взагалі ніхто не знав, просто було вільне місце, про що мені стало вчасно відомо.

Так ось, влаштувалися ви на роботу і починаєте проводити уроки вже по дорослому — без вчителя та методиста збоку. Ну, тобто, завуч та голова методоб’єднання на вас звертатимуть увагу — все-ж молодий спеціаліст, треба виховувати, вирощувати педагогічного кадра. Можуть, навіть, посидіти на уроці. Але ви вже з учнями сам на сам. І вони можуть вас іще не слухатися. Так, я через це проходив — але виявився міцнішим і вивести мене їм не вдалося. Іще молодому вчителю слід навчитися ставити двійки. Інколи, буває, важкувато — пропонуєш йому на наступний урок підучити, все таке. Фіг! Не підучить. Не виконав завдання — став двійку. Не сильно багато, певний баланс має бути, але став. В школі легше — там дванадцятибальна система — ставиш 3-4, ніби і не двійка, але і не оцінка. Дуже допомагають у справі виставляння двійок (і не тільки) чітко визначені критерії оцінювання для кожного конкретного завдання, які доведено до відома учнів — можна розмістити на роздатковому матеріалі із завданням.

Роздатковий матеріал — дуже корисна штука. І не обурюйтеся, коли викладач з методики заставляє вас його робити. Я там розміщую, окрім самого завдання, щось типу FAQ — поради та застереження щодо типових проблем, які можуть виникнути під час виконання практичних завдань. Та частина класу, що вміє читати, абсолютно не доставляє мені проблем — роблять все самі, отримують за це свої хороші оцінки. Хто читати не вміє — учимо. Хто не хоче — ставимо двійки. Останній варіант, як показує практика, крайній.

Так ось, впродовж перших двох-трьох років молодий вчитель відточує свої навички роботи із класом і, якщо за цей час, нікуди не втік, то переходить до етапу наступного. В перші роки адміністрація зачіпає по мінімуму, але далі починаються різні додаткові заморочки. Можуть підкинути класне керівництво. Мене, слава Богу, минуло таке. Проведення всяких відкритих уроків, участі в конкурсах. Атестація, врешті решт. Підготовка учнів до олімпіади, всякі вчительські семінари (які закінчуються п’янкою приємним розпиванням кави з тортиком із колегами).

А, іще один момент — в околі школи з вами на вулицях почнуть вітатися учні. Спочатку не звично. Я із школи, де працював, уже років з чотири як пішов, але вітаються досі, хоча, вже не так часто. По місту тепер вітаються студенти. А ще рапортують мені, що бачили мене на тому чи іншому автобусі, що я колись кудись їхав. Непоганий трекінг.

Ну і на останок. Про гуманізм. У Спарті виховували гарних воїнів. Про гуманізм там не чули. У сучасних розвинених, гуманних країнах діти часто користуються своїми правами не за призначенням — щоб їздити на батьках. Тому, гуманізм, без міри, шкодить.

Teacher Owl

noddeat все обіцяє розродитися постом про те, як воно бути науковцем, проте, як відомо, обіцяного три роки чекають. Можливо, допоможе йому зважитися на це моя розповідь про те, як воно бути вчителем. Однозначно, вона уже не пригодиться моїм випускникам, що вже спробували це на своїй шкірі.

Але всім іншим, гадаю, буде цікаво. Отже, без довгого вступного слова, про те, як воно бути вчителем?

Освіта. Здобувається легко та, здебільшого, безкоштовно. Це не на юриста чи перекладача поступати. Звичайно, якщо ви обладнані мозком. Навіть у великому ВУЗі типу НПУ ім. М. П. Драгоманова суттєві конкурси лише на іноземні мови та іншу філологію. Фіз-мат потребує для навчання особливі мізки, тому конкурси туди взагалі невеликі. Заклади на периферії не так сильно перебирають абітурієнтами. Як варіант — йти після 9-го класу до педагогічних коледжів (так-так, до мене) — це згладжує різницю між школою і великим університетом, крім того, якщо продовжувати навчання по спеціальності з коледжу, то беруть відразу на третій курс. Коротше, було-б бажання, освіту отримаєте.

Робоче навантаження. Здебільшого, вчитель не сидить на роботі з 8-ми до 17-ти. Є уроки, нарада чи інша робота — приходить і робить, якщо ні — топає додому. Іще є так званий методдень — це коли вчитель займається своєю самоосвітою, щось готує. Але це необов’язково робити на робочому місці. В залежності від навантаження та прихильності до тебе завуча, що складе вдалий розклад, може бути і два методичних дня.

Навантаження вчителя школи рівномірне весь рік, скажімо, 18 уроків на тиждень (ставка). Викладачі коледжів, технікумів та ВУЗів мають нерівномірне навантаження — воно може відрізнятися по різних семестрах, може бути не багато годин стаціонару, зате є заочники та практика — як у мене, в такі дні я на роботі і до 18-ти буваю. Але, в цілому, буває час для репетиторства та інших підробітків, що, хоч якось, компенсує наступний пункт.

Заробітна платня. Безперечно залежить від стажу, категорії та кількості годин, орієнтовно, це від 1500 до 4000 грн. Тому, такі речі як репетиторство, виконання контрольних та інша розумова праця мають місце.

Відпустка. Триває 56 днів. Цікаво, чи є у когось більша оплачувана? Власне, кому не кажу, всіх жаба душить.

Паперова робота. Має місце. Не така, як у бухгалтера, але є. По перше — підготовка календарних планів на рік. Підготовка до кожного заняття плану-конспекту. Якщо ви працюєте не перший рік, то з цим набагато легше. Підготовка виховних та відкритих заходів. Заповнення журналів. Інколи — написання звітів. От і все. Хоча, не все — якщо ви мітите у завучі чи директори — готуйтеся стати ворогом екології, переводячи папір за принципом "більше паперу — чистіший зад". В цілому, якщо робити вчасно, то нормально.

Учні. Тут як повезе влаштуватися. В мене в коледжі є така штука, як сесія, є навчально-виховна комісія, а тому поведінку студентів можна контролювати. Особливо видатних особистостей виганяємо — не без цього. Хоча, спершу намагаємося працювати з людиною — мало чого.

В школі дещо гірше з цього приводу — є кадри, яких оцінки не цікавлять, їм би доходити до кінця 11-го класу. На другий рік нині не залишають — випустять навіть з двійками. В принципі, юридично, є механізми впливу на них та їхніх батьків, але не завжди коректно спрацьовує адміністрація та соціальні служби. Ще залежить від класного керівника. На старших курсах я працював у рідній школі і проводив уроки з наступним після мого класом мого класного керівника. З ними було дуже гарно працювати.

Іще слід зауважити втрачений зв’язок, довіру та взаємоповагу між вчителями та батьками. Звідси виникає винос мозку вчителям та дирекції із твердою позицією "моя дитина — золотце, ви всі тут кал" та інші негаразди. Але якщо працювати за правилами, то таких батьків можна відправляти куди подалі. Часто батьки просто не займаються вихованням своїх дітей, залишаючи це вулиці, комп’ютеру чи ігровій приставці. Звісно, їх чадо навчатися не буде, бо ані записи в щоденнику, ані батьківські збори ніякого ефекту не дадуть.

А, іще — варте уваги ставлення старшокласників до молодих вчителів, які ще не відростили ікла та не вміють гарно кусатися. Екскурсовод у Кам’янці-Подільському, що нас водив, має диплом вчителя історії, але, попрацювавши рік, звалив із школи саме з цієї причини.

Колектив. Знову-ж, як повезе. У великих школах інколи можуть мати місце пліткарство та інші гадюшники. Мене, в принципі, суттєво не зачепило. Окремим пунктом — вчительські попойки застілля. Працюючи ще в школі, я наливав своїй першій вчительці. Але педагоги — народ інтелігентний, тому все відбувається культурно, без бійок, відпочинку під парканом та зариганих унітазів. Великі гулянки всім колективом я переношу важко, але коли колега запрошував на день народження, то посиденьки в тісному колі пройшли на ура.

Матеріальне забезпечення дуже нерівномірне в різних заклада, проте у великій школі, коледжі чи ВУЗі є шанс працювати з інтерактивною дошкою новими комп’ютерами та іншим цікавим обладнанням. З експериментальною фізикою, хімією чи біологією все-ж сутужно, деякі прилади досить вартісні, значно дорожчі за той-же комп’ютер.

Висновок. Працювати можна. Звичайно, бувають негаразди чи труднощі, але де їх не буває. При певному досвіді та почутті гумору, навіть можна отримувати від роботи моральне задоволення. Ну от і все.

Досить писати провокативні пости, пора щось конструктивне наваяти. Тому зараз я хочу повідати всім цікавим про те, як викладається інформатика в школах і з яких пір школота долучається до комп’ютера, щоб мати можливість наповнити собою інтернети.

Стан речей такий, що у деяких школах України інформатика, на даний момент, починає викладатися з 2-го класу. З наступного року у всіх школах буде з першого. Вам здається, що це зарано? Мені теж так здається. Я-б починав це благе діло класу з 7-го, як було раніше. Але є два моменти, які все-ж роблять інформатику в молодших класах цілком обґрунтованим вибором. Отже, по перше, ми живемо вже в ХХІ столітті і домашніх комп’ютерів є все більше і більше. Тобто, хочемо ми цього чи ні, але діти отримують до них доступ — тому краще, щоб це було з нами, аніж без нас. По друге, ми живемо лише на початку ХХІ століття і доступ до обчислювальної техніки у діток дуже нерівномірний. Тобто, одні в середніх класах вже хвацько грають в ігри, встановлюють програми та качають реферати з інтернетів, інші ще не знають як тримати мишку в руці. І коли вони такі різні приходять, скажімо, у 7-му класі на урок інформатики, то вчителю дуже важко працювати — сам мав справу з 10-м класом у такій-же ситуації.

Саме ось цю ситуацію призначений розрулити початковий курс інформатики для молодших класів. Ну, власне, наші студенти проводять такі уроки. І про це детальніше піде мова далі.

one child — one computer

Світлину нахабно поцуплено звідси, по ходу, це у кабінеті у знайомої вчительки (не тої, що виклала у Ґуґль+).

Як оновлював навчальні програми на початку навчального року, прибрав у студентів-інформатиків дещо зайвого, вивільнилося більше годин, які всі пустив на тему веб-дизайну. Тепер його вийшло чимало, що дало можливість навчати HTML + CSS згідно сучасних стандартів, а не так, як у шкільному підручнику з інформатики. Тобто, ф топку пішли теги епохи Web 1.0 - font, b, u, i та інші. Натомість div, p, h1-h6, span. Тепер студентські сторінки не такі кольорові, як раніше, але вони всі рівненькі, строгі, з відступами, навіть сіточку вони вчилися малювати. До лінь'яжу (чи як там воно українською) ще не добрався, поки тільки блоки робили.

CSS їм дається важкувато, воно по складності друге після програмування (я його у них не читав, але знаю, як воно їм було). Скриплять, але, потихеньку, справляються.

безтабличне верстання
school ring

Прийшли із переддипломної практики мої шумні та недисципліновані старшокурсники, у яких я викладаю методику, а перед цим давав технічні предмети. Суть практики полягає у тому, що студент на шість тижнів отримує клас із дітками і, під наглядом у класовода, виконує всю роботу — проводить уроки, позакласні заняття, пише багато паперів (я в університеті так багато не писав). Коротше, відчуває на смак усю красоту вчительської роботи. Це не перша їхня зустріч з дітьми — перед цим вони уже провели пару десятків пробних уроків, мали практику вожатими в літньому оздоровчому таборі та ще пару невеликих практик. Але так багато вони ще не працювали.

Отже, першим запитанням у моїх шумних та недисциплінованих старшокурсників було, чи не виникає у мене бажання після занять когось убити. Ось воно, моє блаженство — нарешті відчули вони на своїй шкурі те, що приносили мені. Ось воно — щастя злого викладача, впереміш зі злорадством.

presentation

Аналогічно до посту про реферати, хочу написати про презентації. Машков про це уже писав, але тут трішки інша ситуація — якщо бізнес-презентація справді може бути дуже строгою та стриманою у оформленні, то у випадку навчальних закладів це не працює. Вони там лаються на MS PowerPoint, так — він часто спонукає робити треш-презентації, але це лікується шляхом виставляння не дуже гарних оцінок таким студентам. Зазначу, що спочатку і мої презентації були страшненькі теж.

Перш за все, для чого призначена презентація? Перш за все, для доповнення вашої доповіді — ні в якому разі не навпаки. Тобто, презентація має містити те, чого ви не можете розказати словами — здебільшого графічну інформацію. Або на слайдах можуть бути якісь терміни, визначення чи числа, що мають певний час залишатися на екрані. От, виходячи із цього, варто робити вашу презентацію. Отже:

  • многабукаф ніхто читати не буде. Слухач може одночасно або слухати вас, або читати текст із слайду. Якщо там усе написано, то навіщо ви здалися самі? Може краще надрукувати той текст у вигляді пам’ятки та роздати, чи, хоча-б у електронному вигляді поширити. Взагалі, на одному слайді має знаходитися одна думка, у короткій формі, без зайвої деталізації;
  • презентація не призначена для демонстрації вашого уміння клацати на всі кнопки у PowerPoint;
  • якщо ви хочете виділити фрагмент тексту курсивом, чи напівжирним, чи підкресленим, чи іншим кольором, то ніколи не робіть це усіма цими способами відразу. Взагалі, якісь ключові слова можна виділяти напівжирним чи іншим відтінком кольору основного тексту, а, скажімо, цитати — курсивом;
  • презентація не призначена для демонстрації всіх наявних у вашій системі екзотичних шрифтів. Два, від сили три — вистачить по самі помідори;
  • хвора тема — кольори. Якщо ви не умієте обирати підходящі, то у PowerPoint є так звані кольорові теми — оберіть одну і просто дотримуйтеся її. Як правило це до трьох кольорів з відтінками. Бачив декілька схем вибору кольорів, може колись викладу;
  • презентація не призначена для хореографії — самбу, румбу, пасадобль краще танцювати на паркеті з Владом Ямою, а не на слайді за допомогою ефектів. Взагалі — ефекти застосовувати тільки тоді, коли вони треба за сюжетом — а це буває не часто. Можна використати якийсь один для переходу між слайдами — але лише один. Бо дуже негарно, коли один слайд вилітає зліва, наступний — жалюзі, далі — обертання та інше;
  • фон. Якщо ви ставите колір — то ненасичений, якщо фотографію — то вбийтеся об стіну. Насправді, малюнки на фоні — то вкрай погана ідея. Якщо вже вкрай треба за сюжетом, то потурбуйтеся, щоб текст на їх фоні читався;
  • верстання теж має значення — якщо на слайді декілька блоків — скажімо малюнок і підпис до нього, то потурбуйтеся вирівняти їх та підігнати розміри;
  • відступи — це те, за що мене хоче набити по руках один веб-майстер. Вони мають бути і бути однаковими по всій презентації.

Ніби все, що пригадав. Якщо не полінуюся — викладу антипрезентацію — студентський файл PowerPoint, в якому порушено все, що можна було і не можна — для мотивації.

Мої студенти приносять мені реферати. Деякі із них я не приймаю. Виявляється, я їх читаю. І не тільки я. При чому, мені не обов’язково читати літера в літеру, щоб зробити висновок про роботу — у мене розвинений навик швидкого їх прочитання. І якщо сюди зазирають студенти чи школярі, то цей допис їм буде корисним. А, іще — реферати мені потрібні не заради паперу для чернеток та файлів — вони передбачені навчальним планом. Хоча, якщо ви не заберете після заліку їх (а ніхто цього ще не робив, хоча я попереджаю, що віддаю), то в мене буде папір для чернеток та файли.

Отже, про те, які мені не варто нести реферати:

  • мені принципово всеїдно, з яких джерел ви берете інформацію, я не переживаю з того приводу, що ви тягаєте все з інтернету. Але сайти типу реферат.сру не принесуть вам нічого хорошого, окрім набору троянів та мультибарів. Але, в цілому, в інтернеті можна знайти потрібну інформацію. Тільки треба вміти;
  • ах, ви порозумнішали і тягаєте з Вікіпедії. От тільки копіпаста звідти містить багато специфічної вікі-розмітки, яку гарно видно у надрукованому рефераті. Потрудіться її прибрати, заодно почитаєте, що скачали;
  • а, іще — структура та вигляд реферату. Потрудіться його відформатувати належним чином — абзаци, розділи, зміст. Бо реферат без всього цього читати неможливо. А раз я його не прочитаю, то і не оціню. Знову-ж, поки відформатуєте, дивись — і почитали, що там написано;
  • дуже рідко буває, можна сказати — клінічний випадок — коли, не знайшовши реферату точно по темі, намагаються підсунути щось схоже за назвою. Ну, ви зрозуміли;
  • титулка... Хоч я не міряю лінієчкою відступи та шрифти згідно вимог, але призначення цієї сторінки не для того, щоб демонструвати викладачеві ваше уміння вставляти стилізовані написи WordArt. І кольорів туди не треба — це оцінки не покращить;
  • список використаних джерел треба робити також придатним для читання. Google не може бути джерелом, хіба що ви пишете про нього. Якщо URL сторінки дуже великий і містить щось типу ?rel=1&uid=3786535&action=view — ясно, що можна залишити лише назву сайту. Сучасні сайти намагаються робити посилання придатними для читання людиною, щось типу http://piktor.org.ua/referats — таке можна писати;
  • не варто приносити мені надто розумних рефератів — я можу поцікавитися вас про те, що там написано. Скажімо, на тему "Інформаційні загрози в комп’ютерних мережах" ви принесете роботу про експлойти, XSS-атаки, SQL-ін’єкції та подібне — так, це по темі, я можу прийняти. Але це виходить за рамки нашого курсу і я стовідсотково поцікавлюся, чи ви володієте тим матеріалом, який принесли мені. Хоча, можу поцікавитися і в інших випадках — якщо мені здається, що це не ваша робота;
  • ну і на останок — рефератом не можна замінити інші види навчальної діяльності. За пропущену лекцію я можу прийняти, а от практичну всеїдно доведеться виконувати.
title page
Тут мала бути якась ілюстрація, але автор не знайшов дотепного малюнка, тому, наразі, тут нічого немає.

Виявилося, що роботи учасників обласного туру олімпіади з програмування (до речі, уже розділили програмування та інформаційні технології на два окремих напрямки змагань) ніхто не перевіряє вручну. Учням видали логіни та паролі і вони мали свої роботи відправляти на якийсь сайт, де відбувалася автоматична перевірка. А так як у мене часу було вдосталь — тур тривав 4 години, впродовж яких я, здебільшого, нудьгував — то не встромити носа туди не міг. Тож про безпристрасне суддівство піде мова у цьому дописі.

Отже, у Сумському державному університеті хтось спромігся запустити в роботу суддю Дреда комплекс ejudge, прикрутивши до нього gcc, g++, fpc та tpc. Ejudge працює на Linux і як вони запхали туди Turbo Pascal Compiler мене дуже цікавить. Крім того, воно GPL і доступне для скачування всім охочим спробувати хакнути систему. Але розмова не про те.

Головна вимога до коду — уведення та виведення інформації через файли. Бо там ніхто не сидить і не запускає все вручну. Ну і обмеження на використання пам’яті та часу. Учасник відправляє свій код і ejudge компілює його та намагається запустити, підсунувши на вхід тестовий файл. Потім шукає результат і порівнює його з шаблоном. Сходиться — win. Не сходиться — ніхто не буде копатися у твоєму гівнокоді, виявляючи, що у тебе не так, просто маєш нуль за завдання. Досить строго. Досить наближено до реальності — у великих проектах твій код повинен чітко відповідати специфікаціям і нікого не хвилює. Справді, впоралися мало хто. Більше двох завдань із чотирьох повністю ніхто не розв’язав. Учні скаржилися, що багато часу займає підгонка програми під ту систему. Я сам кодити туди не пробував — ліньки, хоча і мав під боком резервні незадіяні логіни.

Так ось, поліз я на офіційний сайт цього ejudge, почав читати і прикидати, чи не зможу я поставити його собі. Wiki з інструкціями наявне, крім того, є одне застереження, що сисема потенційно вразлива, так як запускає на виконання код користувачів. Для того, щоб лімітувати його можливості прочитанням вхідного і записом вихідного файлів, треба поставити їхній патч на ядро. Що мене і непокоїло — ставити на ядра невідомо звідки патчі якось не хочеться. Почав цікавитися про наявність інших штатних рішень для цього, prapor вказав на cgroups. Виявилося, що це розробка Google і входить в ядро Linux, починаючи із версії 2.6.24. А у RHEL 6 та його похідних йде з коробки. Ну і згадав, що Google проводить свою олімпіаду з програмування, дозволяючи учасникам писати та відправляти код на багатьох мовах, автоматично перевіряючи роботи. Отже, вони мали таку-ж ситуацію. Ось таке от безпристрасне суддівство.

Turbo Pascal icon

Раз на рік випадає нагоду пригадати свої шкільні роки - наш заклад надає комп'ютерні класи для проведення обласного туру олімпіади з інформатики. З одного боку це погано, бо треба в суботу вставати раненько - без мене там не обійдеться ніяк. З іншого - цікаво подивитися на сучасну елітну школоту. Ну і подивитися, як вони програмують.

Перше - на чому вони програмують. В основному на Pascal - Turbo, Free та ABC.Net. З першим виникла проблема - на win7 x64 відмовився стартувати. Поставив DOS Box - стартував, але миттєво вилітає разом із боксом при спробі компіляції. Знайшов збірку все-в-одному, що не вилітає - ось чому без мене тут не обійшлися-б. Взагалі, серед дозволених мов С/С++, в т. ч. у GNUтих варіаціях, але заявок на таке не поступало. Один хотів здатися сильно крутим і запитав, чи можна писати на PHP. Мені всеїдно, але попереджати треба було у заявці на участь - інтерпретатора в мене то немає під рукою і розгортати Denwer зараз уже не буду. Чи, може, він очікував від мене здивованих очей і запитання "А що це таке?"

Ну от, сиджу я в аудиторії і споглядаю на приємні сині віконця, такі знайомі та рідні. Колись сам дорвався до шкільних комп'ютерів, підстерігав вчителя інформатики після уроків, коли він у кабінеті і писав програми. І цей інтерфейс назавжди залишився в пам'яті.

Вас іще зацікавить - як вони кодять? Не дуже. Дехто плутається у базових речах. Воно і не дивно - по деяких районах у сільських школах просто немає спеціалістів-інформатиків, що володіли-б гарно програмуванням.

Сторінки