/!\ Для тих, хто тільки натрапив на мої літературні спроби, зазначу, що це третя частина, початок дивіться в попередніх дописах. Скоро зроблю зміст із посиланнями окремо для стенделону та ЖЖ.


noddeat виспався. Він ніколи так гарно не спав у транспорті. Ще-б — самому займати ціле купе першого класу. Немає поруч малих дітей, яким цілу дорогу щось треба, ні старих пердунів, ні мужиків, які за кілометр разять то тютюном, то перегаром. noddeat відкрив очі і побачив над собою ряд кнопок із символами в стилі 60-х. Невже працюють? Чи як у старих Ікарусах — ні освітлення, ні вентиляції. Він натиснув одну — нічого не відбулося. Другу — спалахнуло світло. Третю — заграла музичка. noddeat придивився до першої — фігурка людини з підносом. І мало не висрав цеглину, коли двері купе відчинилися і в них з’явився стюард із фірмовою посмішкою на вустах запитав, чого пан бажає. noddeat розгубився від неочікуваності: — Ем-м-м-м. Чогось пожерти.

Потім зібрався з думками і замовив курячі ніжки, пиво та салатик. Страви з’явилися на столику досить оперативно. noddeat їв і думав, що порівняння із старим міжміським Ікарусом тут не доречне. Після цього вийшов в коридор і мало не висрав іще одну цеглину — у сусідньому купе різалися в карти товариш із своїм другим пілотом. — А... а хто в кабіні? — Не сци, я винайняв змінний екіпаж — удвох ніхто через атлантику не літає. Хоча — глянув на годинника — напевне, нам пора йти, скоро узбережжя.

Пілоти згорнули карти до портфеля з документами і пішли уперед. Скоро літак став знижуватися — в ілюмінаторах показалося узбережжя. noddeat зайняв місце в носі і приготувався фотографувати. Океанські лайнери, яхти, вантажні судна. Берегова смуга із готелями та пляжами. Ось і летовище. Америка. Скоро сіли та скотилися до стоянки. Там уже очікував трап і бобик з мигалками — офіцери прикордонної служби. Трап виявився ще нижчим, ніж у Нюрнберзі і митники потрапити в салон не змогли. Довго з кимось говорили по рації, аж врешті пригнали пожежний автомобіль із драбиною. Обіцяли дістати нормальний трап потрібної висоти. В цілому, паспорти перевірили швидко, але потім старший зміни поліз до багажного відділення і довго звідти не з’являвся. Товариш, навіть, жартував, що там нелегально мігрує людожер Шрек, який після довгого перельоту дуже зголоднів. Але, хвилин через п’ятнадцять, офіцер все-ж виліз — і вигляд його був дійсно, неначе він побував у задниці — пом’ятий та брудний. Сорочка взагалі була вимащена в мастилі, тому злий прикордонник хутко залишив салон, залишивши свого помічника ставити штампи у документах. Всі зітхнули і полегшено вийшли із салону на тверду землю.

На сусідніх стоянках знаходилися приватні малі літаки, коло яких збирався натовп цікавих — як і в Німеччині. Хоча, тут не скаржилися на шум — тут до нього звикли. Масл-кари, драг-рейсінг, американський футбол, реп, стрілянина. Окремо стала вирізнятися компанія фотографів із дорогими дзеркалками та великими об’єктивами на них. Вони почали чинно, навіть поробили декілька знімків дивного літака. Сперечалися, про модель, думали, що це бомбардувальник. Але знайшовся старий працівник дипломатичної служби, який зіпсував усю суперечку, бо пам’ятав приліт Микити Сергійовича до США на Ту-114. Та фотографам це було вже не цікаво — у них знайшлася інша проблема — половина з них тримала техніку з гордим написом Canon, а у інших — Nikon. Зав’язалася суперечка із-за того, що хтось обізвав Canon'и повільними. Далі полилися потоки фотографічного матаналізу — і про передачу кольорів та динамічний діапазон, про шуми, про доступну оптику. Голоси ставали все гучнішими, про дивний заморський літак усі забули. Вогню додав худенький ґік в окулярах, який підійшов до натовпу і сказав, що всі їхні Кенони на Нікони — то для масового заробляння бабла, а справжні фотохудожники обирають Leica. Натовп загудів, втягнув ґіка всередину, всі активно жестикулювали руками і дуже часто згадували якусь там маму та інтимну процедуру. З одного боку за цим спостерігали двоє поліцейських. Вони нічого не тямили в експозиції та фокусній відстані, проте готові були когось покатати по місту на своєму авто. З іншого гучний натовп збуджених фотоснобів знімав noddeat на свою мильничку в автоматичному режимі. Він також нічого не тямив у експозиції та фокусній відстані, так як лінійну оптику не любив і встиг підзабути. Зате знімки вийшли цікавими.

Нормальні сучасні бізнес-джети нормально обслуговуються технічним персоналом великих летовищ. Проте до Ту-114 тут ніхто не знав підходу і пілотам доводилося робити все самим. noddeat спостерігав, як його товариш із помічником, одягнувши комбінезони замість білих сорочок з погонами, лазили по різних люках, в шасі та двигунах, скрізь зазирали та все перевіряли. Товариш, взагалі, несказано гордився всіма правдами та неправдами роздобутим величезним гросбухом із регламентом обслуговування Ту-114. Так, порівняння із старим Ікарусом тут не годилося — радше із старими Жигулями — хочеш, щоб їздило, люби сам зазирати під капот. Тільки тут іще треба це робити, не очікуючи, доки щось зламається. Мало того, на теренах Америки до цього літака не було ніяких витратних матеріалів, тому половину багажного відділення займали ящики із всякими сальниками, прокладками, гумовими патрубками та іншим мотлохом. В наявності був, також, запасний комплект гуми та декілька лопатей. Саме цей вантаж зацікавив прикордонника, який умудрився у ньому вимаститися, шукаючи щось заборонене.

Але скоро технічний регламент вичерпався, пілоти змінили комбінезони на футболки та шорти, винайняли мікроавтобуса, всі в нього завантажилися і поїхали дивитися на Америку. Окрім noddeat'a, його товариш раніше запросив інших своїх друзів, плюс другий пілот та стюард — вкупі їхало десять чоловік. Ніби-й люди такі самі, як і в Європі — дві руки, дві ноги, голова на місці. Але щось тут не так. Тут усе велике. Великі автівки, великі потяги, великі гамбургери, великі будинки та дороги. Великі громадяни на великих автівках із великими пістолетами за пазухою хавають великі гамбургери у великих drive-thru ресторанах. Але не будемо зловживати "клюквою" — врешті, ми не Джеремі Кларксон. Тут багато місця. Якось, ніби, в іншому світі знаходишся.

Цілком собі східноєвропейські затори дали про себе знати, як їх наші мандрівники не намагалися обминути. По зустрічній смузі дуже нахабно попер чорний Крайслер з мигалками. Через два квартали довелося звертати, бо виявилося, що вулиця перекрита — там знімають якийсь фільм. Ще далі виявилося різноманіття вивісок російською мовою — що-ж, райони, де мешкають переважно представники інших національностей — росіяни, африканці, іспанці, євреї — тут не дивина. В одному темному, страшненькому райончику наша компанія, навіть, стала свідком пограбування — із магазинчика вискочили двоє молодиків в масках із рюкзаками і скочили на мотоцикл. Але їм не повезло — із-за рогу виїхав поліцейський автомобіль, розминутися з яким у горе-грабіжників не вийшло — асфальтна хвороба спіткала їх. Із пограбованої крамнички вибігла дородна чорношкіра тітка, підбігла до молодиків, які не встигли підвестися з асфальту, і роздавала їм копняків, доки копи не зуміли її відтягти. Тим часом noddeat із-за вікна щосили тиснув на спуск своєї мильниці і шкодував, що в нього не репортажний кулемет Nikon D4 із страшною швидкістю серійної зйомки.

Компанія виїхала із стрьомних районів і зупинилася в якійсь піцерії із халявним інтернетом. noddeat дістав планшетника і всі почали обговорювати, куди податися далі: — ... Силіконова долина обов’язково, куди-ж без неї. — Гаразд, а над Ґранд-Каньйоном ти можеш пролетіти? — Ні, великі літаки летять тільки на великій висоті і тільки по заданому маршруту. Це треба орендувати щось маленьке. І не впевнений, що там можна літати взагалі. — Так, а Зона 51? — Можна. Я з ними зв’язувався, казали, що дозволять прямо там приземлитися, смуга там достатньо велика.

В результаті тригодинних дебатів було знищено десяток піц, ящик пива та інших напоїв, ще купу іншої закуски. Іще стільки-ж взяли із собою, сіли до мікроавтобуса і поїхали в готель. Там іще допізна сиділи в одному номері, доїдали та допивали і роздивлялися мапи і фотографії. Гуртом придумували підписи до фотографій горе-грабіжників і, під спільне гигикання, вони пішли у блог, де, уже через двадцять хвилин, понабігало шобло коментаторів — в США була глибока ніч, а у Європі уже всі попрокидалися. Але, згодом, наша компанія все-ж вляглася спати бо день був важким і дуже довгим. Завтра планували вилетіти до Флориди і подивитися на запуск космічної ракети, якщо встигнуть і пуск не перенесуть через погоду.

Наступного дня зарядив дощ. Інтернет казав, що на півдні погода все-ж чудова і запуск, напевне, відбудеться, але в таку погану погоду попросту не випустять на зліт. Пілоти все-ж поїхали до літака, поки всі інші досипали. Товариш програмував польотний комп’ютер, заправляв баки пальним, а погода стояла явно не льотна. Уже приїхав стюард і замовив бортхарчування, разом із другим пілотом так-сяк прибрали в салоні. Нарешті підтягнулися решта мандрівників і вияснилася погода, що дозволило злетіти. Як на зло, кудись у справах також летів їхній афропрезидент і частину повітряного простору закрили, тому довелося міняти маршрут. І треба було поспішати, бо якщо не встигнути до закриття неба над Флоридою при запуску ракети, то доведеться сідати десь в Алабамі, а там цікавого нічого не намічалося. Як згодом вияснилося, борт №1 також летів на південь і, прилаштувавшись поодалік за ним, пілоти розраховували встигнути. А, тим часом, noddeat виявив, що вони потрапили в новини — про дивний літак, що побудив німців, вже написали в декількох газетах, про інцидент з винищувачем теж. Мало того, їм було відомо про нинішній маршрут, тож закономірно очікувати по прильоту натовп пациків-папарациків — ті не будуть сперечатися, що краще — Nikon чи Canon, а будуть знімати та доймати.

Президентський літак кудись звернув на захід, шлях був абсолютно вільним і, через декілька годин польоту, ревіння найпотужніших турбогвинтових двигунів уже слухали на летовищі славного міста Маямі.