Я в ігри граюся мало, тому-що вони мені не подобаються. Але, інколи, граюся. Ті, в яких розробники приділили увагу не тільки ефектам та сюжету, а-й гарно промалювали ігровий світ, додали персонажам певної харизми та індивідуальності. Особливо — красиво промальований світ. Наприклад, у серії ігр Myst та Syberia. Наприклад, Machinarium. Якщо не із квестів, то мені сподобалася перша з половиною та друга частини Serious Sam — тільки там задовбує пробиватися крізь нескінченні орди супостатів. Ну і Half Life 2.
Нещодавно я натрапив на іще одну серію ігор — Deponia, там їх три. Ігровий процес десь як у Syberia — бігай, тицяй мишкою, застосовуй предмети, комбінуй предмети, проводь діалоги. Інколи кількість діалогів починає дратувати, але вони необхідні, бо часто призводять до якихось дій. В грі немає піксель-хантінгу — затиснувши пробіл можна побачити усі активні точки в локації, що добре.
Графіка більш весела, ніж у Syberia — вона мальована, щось середнє між Machinarium та древнім-древнім Space Quest. Сюжет також більш веселий, ніж у монументально-трагічній Syberia — він сповнений лулзів. Майже як у Beavis and Butthead do U, тільки без дебільних замашок та іншого булшіту. Головний герой — вкрай лінивий розгільдяй із его планетарного масштабу — тому вважає, що жити на планеті-сміттєзвалищі то не для нього. Для цього він вигадує купу планів, через які страждають усі із його оточення. Без тян не обходиться — ось тільки вона особлива — із дисководом в голові, всі спогади зберігаються на електронному носії, хоча сама, ніби, не робот. В грі проглядаються елементи стьобу — над політикою, над суспільними явищами, над рисами характеру.
Складність гри місцями дуже різна. Загадки не завжди очевидні. Наприклад, я точно не здогадався сам зробити із супутникової антени та штанів сачок для вилову качкодзьоба. І не здогадався, що звичайну лійку можна використати як духову рушницю щоб вистрелити із неї дротиком. Тому доводиться, місцями, підглядати в інтернети.
