/!\: Цей твір не є продовженням попередньої Графоманії, хоча основний персонаж — noddeat — той самий.

Це-ж треба так вляпатися!

noddeat втиснувся у крісло, щосили тримаючись за поручні, намагаючись не зірватися і не побити головою стіни кабіни. Іще він намагався не випустити із себе сніданок, хоча був не певен, що це вийде. Великі морські хвилі нещадно підкидали лоцманський катер, який уперто пробирався до однієї із бухт Бремерхафену, минаючи велетенський паром Stena Britannica. noddeat заздрить його пасажирам — там хоч не так хитає. Сонце вже сідало за горизонт і на всіх суднах загорілися навігаційні вогні, а пасажирські засяяли сотнями вікон. Вони мелькали перед очима як світлячки, надаючи обстановці якийсь нереальний вигляд — немов у страшному сні. І варто буде прокинутися, як noddeat опиниться в своїй квартирі у Баварії. Чи у каюті першого класу на висоті десяти кілометрів під мірне гудіння потужних турбогвинтових двигунів Ту-114. Він так і не попрощався з Живописцем — настільки поспішав на захист проекту. Не подякував за такий відмінний круїз. Треба буде написати листа. Як вдасться вибратися із цієї колотнечі. Ще сьогодні вранці noddeat пив гарячий чай у себе вдома і планував увечері, після роботи, покататися на велосипеді по околицях, щоб трішки зігнати пару зайвих кілограмів, які він набрав за час попередньої подорожі. Але як, як він міг потрапити із такого спокійного життя в цю пригоду? Сьогоднішній день noddet'у пригадувався як у сні, покритий туманом. Все це не вкладалося в голові. Шеф.. .

Він переглядав відзняті фото, згадував про приємні дні та багато-багато побачених цікавинок. Іще сьогодні треба буде представити виконані роботи по новому проекту комісії. Але там все має бути гаразд, бо результатами зацікавлено керівництво університету, яке виділило на дослідження додаткові кошти. Тому захист мав чисто формальне значення — і в комісії мав головувати його керівник. Він обіцяв відрядити до Бельгії на конференцію — там noddeat ще не був, тому хотів побачити країну і зараз малював веселкові плани.

Професор Людвіг Кох був зайнятий, мав на сьогодні щільний графік. Проте йому довелося викроїти час щоб прийняти у себе двох поважних панів із Баварського департаменту науки. Вони обіцяли швидко, проте розмова затягнулася, а на носі було засідання комісії, де без Людвіга було ніяк. — Професоре, нам потрібен спеціаліст, який здатний прогнозувати поведінку неорганічних матеріалів при високому тиску та температурі. Це дуже важливий проект загальнодержавного значення. — Але в мене немає таких людей, врешті, всі вже залучені на наших дослідженнях.

Люди із департаменту, схоже відступати не збиралися. Їм була доступна інформація про особовий склад відділу та про попередні проекти. І йти шукати когось іншого вони вже не будуть. Мало того, вони тиснули на адміністративну складову. — Ви зрозумійте, штат уміє бути вдячним. Врешті вам і так виділили найбільше, хоча ваша робота не потребує складного лабораторного обладнання.

Вони були в чорних строгих костюмах, що робило їх візуально все більшими та більшими, особливо на фоні грозової хмари, яка закрила сонячне світло і в кабінеті запанували сутінки. Вони були дуже наполегливими і смикали професора за самі неймовірні ниточки. Врешті, пообіцяли посприяти оснащенню новим кластером — старого уже відверто не вистачало для поточних обчислень. І скоро розмова закінчилася. Людвіг, хмурий, як та грозова хмара, залишив свій кабінет. Якраз усі сходилися на засідання.

noddeat весело торохтів про останні розрахунки, показував красиві, кольорові графіки на екрані, об’ємні діаграми з кульками-атомами та зв’язками між ними. Він випромінював позитив та впевненість. Але не встиг закінчити, як сухий голос із кафедри обрубав: — І що з цього? Де ви візьмете матеріал із таким упакуванням атомів в ґратці?

У noddeat’а був повен рукав козирів: — Є такий матеріал, в університеті Осло десь рік тому було отримано зразки. — він клацнув пультом і на екран вилізли фотографії якихось шматків та спектрограма до них. — То все забавки аспірантів — відповів той-же сухий голос. То був голос керівника, професора Людвіга Коха, його керівника: — ті дослідження згорнули, навіть не завершивши до кінця. Надто багато клопотів із синтезом такого матеріалу.

noddeat дістав іще одного козиря із рукава. На екрані з’явилася табличка із розрахунками: — Так нам багато і не треба, а з урахуванням вартості та значення кінцевого продукту, взагалі не суттєво.

Шеф був як кам’яна стіна: — А установку збирати для бомбардування нейтронами хто буде? Та, якою користувалися у Осло, зараз задіяна по повній, та-й норвежці так просто не дадуть нам заради жменьки зразків. — Та я матеріальною частиною не займався, моя робота була лише розрахувати — noddeat зазирнув до рукава. Козирів там не було більше. Здається, під ногами захиталася земля. Тільки тепер він усвідомив, що його керівник його-ж і зарізає. Як, за що? Вчора noddeat мало не спізнився на засідання, але через хибну пожежну тривогу все обійшлося. Вони з професором обговорювали плани на сьогодні і нічого не передбачало негараздів. Але сьогодні шефа ніби хтось підмінив. Ах, іще, важливий момент — поруч сиділи канцлер університету, який взагалі був у відпустці, та двоє невідомих у чорних костюмах. Таких чорних, як гіпотетична дірка у центрі нашої Галактики. І вони засмоктали останки впевненості noddeat'a: — А з якою точністю виконані ваші розрахунки? — Так, точність дещо обмежена — відповів той — у нас не так багато обчислювальної потужності на таке. — Проте я провів аналіз методами наближених обчислень... — він не закінчив фразу, замовк. Секунд десять постояв і поволі, переставляючи ватяні ноги, вийшов із зали. Двері слідом зачинилися.

Його, доктора наук, щойно завалили як якогось двієчника на сесії. Як останнього нехлюя. Але-ж це не так. Скільки часу праці вкладено у розрахунки. Скільки літератури прочитано, навіть своїх власних п’яток статей устиг написати — вони пішли на ура у німецькі наукові видання. Душу вклав у роботу, хоча і не письменник, не поет і не композитор. Тепер noddeat як ніколи розумів значення цього виразу, після того, як по його душі нещадно потопталися. В голову лізли різні думки. Чому на засіданні був присутній канцлер? Хто ці в чорному? Невже вони стиха позбуваються іноземного персоналу, щоб звільнити місце для своїх? Чи на нього хтось точить зуба? Двері відчинилися. —Отже, комісія розглянула ваш проект і після довгої дискусії — а вона була важкою — дійшли висновку про його безперспективність. — говорив канцлер. Шефа десь не було в аудиторії — вийшов, напевне, через інші двері. — Тому ми відхиляємо цю пропозицію. — сказав він різко.

У noddeat'a пересохло в горлі, ноги підкошувалися, він мало не впав. Чиясь рука збоку подала склянку. Світ навколо закрутився, у голові дзвеніли дзвони. Канцлер продовжив: — Проте ми пам’ятаємо ваші заслуги перед університетом, ваші гарні публікації та виступи на конференціях і хочемо запропонувати участь в іншому, на мою думку, не менш цікавому проекті, де ваші знання можуть принести велику користь.

Далі noddeat нічого не пам’ятав. Як підписав контракт та отримав квитки. Навіть не розгледів куди вони. Як йому обіцяли податкові пільги за участь в проектах державного значення. Як повернувся додому і зібрав речі та вийшов до автобусної зупинки. Сонце вже перевалило за обід і гарненько припікало. Він неквапливо йшов по мальовничій вулиці Байройта з великою сумкою в руках. Пройшов через місток, подивився на годинник — ще є достатньо часу. Треба перед далекою дорогою випити гарного місцевого темного пива — noddeat якраз підійшов до броварні, коло якої стояла кафешка із літнім двориком. Він зайшов до неї. Поклав сумку, присів, оглянуся. І, зненацька, побачив професора Коха. Той теж помітив noddeat'a і почервонів як буряк. Коло нього стояли три келихи. Всередині в ньому сиділо ще з десяток келихів пива — шеф був уже п’яний. Він підвівся, хитаючись на нетвердих ногах, підійшов ближче. На щоці noddeat побачив сльози: — Пробач. Пробач, я не мав інакшого вибору! — Людвіг плюхнувся на стілець поруч, так, що ледве не перекинувся. — Я... я не знаю, як тобі це сказати. — він мало не заплакав. Потім вилив у себе черговий келих: — Твій проект нормальний і ти класний учений. Таких іще треба пошукати. Ви, українці, класні люди! — Він допив іще келих. Пиво уже окупувало його мізки, мова стала погано розбірливою. Професор щось намагався казати про проекти, про новий кластер, про федералів. Пива noddeat так і не попив — йому вистачило тої атмосфери, яку надихав навколо себе Людвіг. І лише в поїзді в голову прийшла страшна думка — його продали. За кластер, за фінансування. Усе стало на свої місця. Шеф, напевне, не хотів нікого віддавати, але не все від нього залежало. noddeat зазирнув до контракту — строком на цілий рік. Вдалині від затишної Баварії. В рабство продали! Ну, тобто, йому платитимуть зарплатню, навіть більшу, ніж у Байройті, у нього будуть відпустки та інші соціальні вигоди. Врешті, податкові пільги. Проте, схоже, що місце роботи не буде строго визначеним — постійно кудись їздитиме. Тільки куди? Квиток до Гамбурга, до речі. Цікаво, що там — ніби не пригадується ніяких наукових установ, що працюють із матеріалами на атомному рівні. Може якийсь приватний інститут?

Поїзд знизив швидкість, колеса застукали по стрілках. Скоро під’їхали до станції, а вже через півгодини noddeat вийшов із міського автобуса коло пірсів. По Ельбі в сторону моря з пафосом проходив велетенський контейнеровоз Emma Maersk — він іще загудів так низько, аж повітря навколо завібрувало. Судну тут було тіснувато, тому по боках його супроводжували буксири, підштовхуючи куди треба.

Дув морський вітер, навколо літали чайки, noddeat пройшов до триповерхового будинку, представився черговому і той його провів у задній двір. Там чекав чоловічок похилого віку, схожий на типового морського капітана із голівудських фільмів — із акуратною, сивою бородою. Морський вовк, коротше. Він представився Юргеном і провів noddeat'а до лоцманського катера: — Ваше судно сьогодні вранці пішло до Бременхафена, але ми якраз туди йдемо і вас підкинемо. — Судно? Я, хіба, на судно мав потрапити? — Ви-ж фізик із Байройта? — Так, вірно. Але я не знав, що на судно. — Та ми і самі не знали — вже думали закривати проект, але, звідки не візьмись, у нас з’явився цей катамаран. — Який іще катамаран? Я не хочу на катамаран — noddeat уявив маленькі прогулянкові педальні катамарани, як у Києві на Гідропарку. — Чому? Гарне судно, майже не хитає. Там якась хитра ватерлінія, хвилі повз себе пропускає.

Чого не можна було сказати про лоцманський катер, що вже вийшов із Ельби і потрапив під шторм. noddeat’у, що не звик до моря, хвилі здавалися просто велетенськими, і що вони зараз проковтнуть цю шкаралупку разом із ним та його сумкою. Він сильніше вчепився у поручні та втиснувся в крісло. Але після кожного валу відважний катер вперто випірнав на поверхню, мало не підскакуючи в небо. По сторонах показувалися великі кораблі — Гамбург є досить завантаженим портом, тому між ними доводилося мало не протискуватися. Скільки тривали ці тортури noddeat навіть не уявляв — годину, дві, п’ять. Але скоро вони увійшли до бухти, сховавшись від шквального вітру та великих хвиль. Він шукав очима той катамаран, але не знаходив. Аж поки катер не підійшов майже впритул. Спочатку noddeat прийняв це за невелику нафтову платформу із опущеною стрілою. Але це було дослідницьке судно із дивною назвою Just Married. І саме воно було дивне — не схоже на білосніжні круїзні лайнери, ні на каструлі-вантажники, ні на кострубаті військові кораблі. Воно було унікальне.

Мотузками підняли сумку і, слідом, по драбрині, на борт піднявся noddeat.