/!\ В цьому місці варто повідомити, що noddeat’ового товариша, який забрав його у подорож, обізвемо Живописцем. Хоча, до живопису він має таке-ж відношення, як noddeat до балету, проте його так прозивають. В подальшому, коли мені набридне писати це, то я складу всі частини до купи, де даний персонаж буде так називатися із самого початку. І, так, зміст я ще не зробив.

Бабло перемагає зло. В даному разі спонсорський внесок, розмір якого не розголошується, переміг злого майора і літак з мандрівниками впустили на закрите летовище неподалік від космодрому. Всі вилізли на крило, зручно примостилися, хрумаючи чіпси, креветки, чи ще хто що взяв, попиваючи пиво — дивилися на запуск ракети. Був вечір, Сонце сідало за небокрай, кидаючи останні промені на дерева, будівлі та високий хвіст літака. В траві, поруч із стоянкою, стрекотіли якісь місцеві невідомі цвіркуни та з нір вилазили дрібні нічні гризуни. І весь цей спокій був перерваний сильним гуркотом. Спалахнуло яскраве полум’я і з ревінням у небо вилітала ракета. Видовище хоч і захоплююче, проте дуже нетривале — скоро було видно лише вогник із-за хмар. — Оце реве — сказав noddeat — гучніше за твій літак. Він перевів погляд на узбережжя, кам’яний пляж, хвильки та прогулянкові катери, з яких також спостерігали за запуском. На палубах, в сутінках, виднівся ліс фотооб’єктивів: — Цікаво, а ці будуть гризтися на тему Nikon проти Canon? — запитав noddeat Живописця. У відповідь мовчанка. noddeat оглянувся — товариша десь не було, проте з салону було чути якусь метушню. noddeat допив пиво і щось там дивився у планшеті, як на крило, через аварійний вихід, виліз Живописець із помічником і витягнули ящик, з якого стирчали якісь палиці. — Ну що, як видовище? — запитав Живописець? — Гарно. — Як подорож першим класом? — продовжував він?

noddeat задумався — щось не те? Невже товариш зараз буде витрясати з нього та інших пасажирів бабло за вояж? Та сталося щось гірше: — Класно, а що? — відповів noddeat. — А те, що я зекономив і не винайняв прибиральників. — відповів Живописець. Палиці в ящику виявилися швабрами, найбільша з яких була урочисто вручена noddeat’тові, решту теж роздав у руки — Значить, спочатку кожен прибирає своє купе, а потім усі коридор та кухню. Ми-ж візьмемося за зовнішні поверхні.

Другий пілот уже під’їжджав до літака на спеціальній машині з довгою стрілою та соплом високого тиску. — А Ганс у кухні не прибере? — Ганс поїхав по продукти до супермаркету — це вам не цивільний аеропорт, де бортове харчування подають прямо в салон. І давайте швидко, через дві години приїде сміттєвоз, забере сміття і асенізація приїде. А ще через годину нас заправлять і попросять звідси. — Буе! — подумав noddeat, ще гівно качати будуть. Але не возити-ж його із собою.

Отже, всі весело прибирали в літаку, час пролетів швидко. Повернувся стюард із двома великими сумками продуктів, потім приїхали сміттєвоз та цистерна для відкачування самі знаєте чого. В салоні, на той час, все сяяло. noddeat знайшов ящик із протигазами, на якому стояв штамп іще радянської служби ГО. Одного він приміряв і смішно хрюкав по коридору. Цілком доречно, бо через відкритий аварійний вихід з-під крила до салону пробився запах від авіаційного гасу, яким заправляли баки і трішки розлили. Він був із спеціальними присадками, які щось там покращували — чи то зменшували шкідливість викидів, чи ще щось, зате смерділи, доки Живописець не закрив усі люки і не увімкнув циркуляцію повітря. Надворі було вже геть темно, коли літак виїхав на злітну смугу і покинув летовище в ніч.

Над хмарами був місяць та було гарно. Срібне сяйво падало на ніжні перини, створюючи воістину казкову атмосферу. Сьогодні був досить насичений день — перед спогляданням запуску компанія встигла відпочити на пляжах Маямі — покататися на дошці, погрітися на сонечку, пограти у пляжний волейбол із незнайомими дівчатами. Тому скоро всі заснули, лише пілоти, насьорбавшись кави, дивилися на екрани та слухали ефір. Курс тримали через усі Штати, в пустелю Невада, до нещодавно відкритого музею в Зоні 51. Злий майор, зрадівши спонсорському внеску, вирішив скористатися ситуацією до кінця, попросивши перевести туди деякий вантаж та пару десятків солдатів супроводу — за що вибив дозвіл сідати прямо на летовище Зони 51. Служивих розмістили ззаду в економі — їм, всеїдно, краще, ніж трястися у військовому транспортнику. А коли дізналися, що літак — модифікований бомбардувальник вірогідного супротивника, то щось довго перешіптувалися. Але потім теж заснули.

Настав день. Ту-114 спустився ниже хмар і повернув у напрямку летовища. Живописець, за штурвалом, помітив дещо дивне. На екрані радару взагалі був відсутній будь який рух — ані малої авіації, яка тут кишить в цю пору, а ні сусідніх літаків, що сідають чи злітають тут. Невже закрили повітряний простір, а він один тут залишився? І нічого по радіо не чути — тільки вказівки диспетчера щодо посадки. Та він не зважав — після ночі за штурвалом хотів поспати. Сіли. Виїхали на стоянку — і тут тиша. Ніхто не копошиться, не їздять візки із вантажем, нічого. Пілот відкрив двері, за ним визирнув noddeat: — А де трап? Солдатиків будемо з парашутами скидати? — Тихо так, ніби за Стівеном Кінгом. — Так-так, і он два ланголь’єри сидять у чорному Лінкольні.

Із чорного-пречорного Лінкольна вийшли два чоловіка в чорних костюмах — один невисокий, в роках, інший — великий такий хлоп, років до тридцяти, коротко стрижений. Живописець вже думав жартувати з приводу того, що не знайшли високого трапу, але у людей в чорному були свої жарти напоготові: — Чого ви хочете — запитав старший в гучномовець?

Пілот жарту не зрозумів. Думав про трап. Потім, від неочікуваності, видав: — Хочемо, щоб ви станцювали. — він дістав із полиці бумбокса і увімкнув. Залунала ламбада. — Ну, танцюйте.

Великий молодик незграбно затанцював. Старший перескочив через авто і тріснув йому по потилиці: — Відставити танці! — в рупор він продовжував — Ні, чого ви хочете щоб відпусти заручників?

Живописець мало не випав із дверей униз на бетон. — Ми не тримаємо заручників. — потім згадав про солдатів та вантаж, подумав, що, може, його підставили і наклав візок цегли. Служиві вже попрокидалися і засрали сортир в економі. Чоловік в чорному не зупинявся: — Я хочу поговорити з Керолом МакДенні. — Та немає в нас такого, ми нікого не тримаємо і нічого від вас не хочемо.

Було чути, як потріскують шаблони у чоловіків. Вони з кимось говорили по рації. Раніше їм зустрічалися терористи, які вимагали мільйони та вертоліт до Мексики, а цей якийсь неправильний — нічого не хоче. По рації щось повідомили, агент сказав: — Ну, тоді дозвольте увійти всередину в літак. — Та будь-ласка. Тільки ордер хотілося-б побачити — приватна власність все-ж.

Нарешті Живописець отримав довгоочікувані лулзи на тему наявності трапу потрібної висоти. Але в Зоні 51 була така різноманітність типів літаків, що знайшлися телескопічні — аж два. І поки їх підганяли, з’явився іще більший Лінкольн, з якого вийшли двоє у військовій формі — з великою кількістю зірочок на погонах. Вислухавши якийсь там рапорт, один із них почав ржати як кінь, а інший — розносити літнього чоловіка в чорному. Трапи уже підкотили і сердитий військовий піднявся наверх: — Ми приносимо свої вибачення, сталася прикра помилка. Справа у тім, що Керол МакДенні — дуже небезпечний терорист, якого ми ніяк не можемо схопити. І сьогодні вночі він захопив приватний літак із заручниками, мав летіти сюди, але змінив маршрут. Але один бовдур це прогавив і не повідомив. — Часом не той, що ламбаду танцював?

Перший військовий сміятися уже припинив, як тут почав голосно ржати другий із трапу. З хвоста виходили солдати, виносячи свій вантаж — їх забрали дві вантажівки. Ту-114 відтягнули до музейного ангару поруч із дуже схожим на нього, тільки нижчим в ногах, Boeing C-97G Stratofreighter — хотіли подивитися на реакцію відвідувачів. Він, так само як його радянський побратим, був перероблений із бомбардувальника, маючи звідти планер та двигуни. День доходив уже до обіду, компанія розійшлася по музею, а Живописець із помічником, швидко оглянувши експонати поруч, закрилися в літаку і хотіли вже поспати після ночі за штурвалом. Але із заднього салону роздалося характерне клацання дзеркалки. — Так, ми, здається, відвідувачів усередину не пускали. — Ні, треба піти вигнати.

Але то були не відвідувачі — то були пацики-папарацики, які не сралися на тему Canon vs Nikon, а завзято клацали. Вони загубили у Маямі літак, що став уже відомий не тільки по Байройту та F15, а-й по антитерористичній операції та агенту, який танцював ламбаду, тому не пожаліли грошей на приватний літак, щоб опинитися вчасно у Неваді. Вони подумали, що екіпаж залишив літак разом із пасажирами і проскочили всередину, проте прорахувалися. І зараз Живописець тримав в руках їх камеру та переглядав знімки, роздумуючи над тим, якої швидкості досягне репортер, по досягненню землі після падіння із висоти дверей Ту-114, де не було трапу.