30.10.2019 - 23:55
41. Продовжимо нашу подорож осіннім Дунаєм. В попередньому випуску ми дегустували вино, глянули на місто Вилкове і трішки позирили на румунський беріг із човна. Сьогодні ми попрямуємо на нульовий кілометр, оглянемо рукави дельти Дунаю та погуляємо на човнах по Вилково та околицях. Також побачимо шматочок Міжрічинського парку.
42. Після красивого туманного ранку на Дунаї зійшло сонце і почали активно снувати човни. Слово "контейнеровоз" в мене асоцієються із Maersk, MSC, OOCL, COSCO та іншими трансконтинентальними гігантами. Але контейнеровоз по вилківськи має такий вигляд:
43. Тим часом ми поснідали, застрибуємо у бухай-баржу і прямуємо по Очаківському, Полуденному та Акудіновому руслах. До нас повернулася Тетяна Іванівна, взяла до рук мікрофона і почала розказувати екскурсію. Я же сидів на кормі — бо звідти краще фотографувати. Тож через торохтіння мотора мало її чув.
44. В цих місцях дуже багато обжитих людьми або покинутих територій. Хати, городи, дачі, приватні місця для відпочинку. Є навть старовірське селище Акудінове. На берегах часто трапляються пристані, човни коло них, а за деревами видніються хати.
45. Пасажири бухай-баржі. От скажіть, як звідси, з під цього навісу, можна щось розглядати? Утім, на носі є столик, можна розливати напої. У нас в Білій Церкві є подібна — Юр'їв, возить пасажирів на три кілометри вздовж міста і назад, далі не може, бо з одного боку маленький місток, з іншого — гребля. Тут же кататися можна далеко.
46. Велике русло розходиться на багато менших, постійно трапляються якісь рукави. Утім, заблукати не вийде, бо основне русло очевидне. Та й, після Стоходу, тут не проблема орієнтуватися.
47. На островах живуть корови. Звичайні корови, проте їх просто випустили на острови, вони тут живуть та розмножуються. Зими м'які, живуть цілий рік. Їх ніхто не доїть, просто відстрілюють на м'ясо коли треба.
48. Чим ближче до моря, тим більше птахів. Життя тут вирує.
49. Проходимо останні хати. Взагалі то це територія Дунайського біосферного заповідника, проте він поділений на зони і доступ заборонений лише в заповідне ядро, що знаходиться коло самого моря. В інших місцях діють різні обмеження, проте традиційне господарювання та рекреація дозволені.
50. Крізь ядрову заповідну зону можна рухатися лише по воді і лише із дозволом заповідника. Сюди катають туристів до нульового кілометра. Іще двісті років тому тут було море, проте Дунай активно намиває собі дельту і особливо добре це він робить на нашій теристорії. Голандці, які важко відвойовували собі землю у моря своїми дамбами та вітряками, зеленіють від заздрощів.
51. Рибалка на заповідній території! Справа у тім, що вся риба тут транзитна, на життя заповідних видів це ніяк не відзначається, тому рибалити можна традиційними методами. До слова, товщина ниток в сіті обмежена одним чи двома міліметрами (не пригадаю), для того щоб великі осетрові могли прорватися. Осетрові тут ходять дуже великі, виростають по кілька метрів і важать до трьохсот кілограм.
52. Коло самого виходу в море лебедина сім'я. Окремо пливли двоє батьків і за ними — вже великий молодняк, що іще не встиг побіліти.
53. На нульовому кілометріі пристань і вже стоїть один туристичний тазик, плюс декілька малих човнів. Потік туристів сюди чималий і місце більш менш облаштоване — пристань, кладки, туалет, оглядовий майданчик.
54. Тут річка плавно переходить в море і з'являється цілком собі морський пляж. Купатися заборонено, адже річкова течія зустрічається із морською і може затягнути. Так само, до речі, й на Кінбурнській косі, де води Дніпра й Південного Бугу змішуються із Чорним морем. Ексурсовод іще розказувала про подвійне намите дно, куди можна провалитися, але звучало це не дуже достеменно. Щоб покупатися слід відійти подалі. Та заповідник не сильно в захваті від ідеї, що тут буде тусуватися багато народу, тож обмежив час перебування на своїй території.
55. Народ фоткається коло стели нульового кілометру. Стела стояла тут не завжди — двадцять років тому вона була на 200 метрів ближче. Кажуть, що Дунай за рік наносить десять метрів. Двісті років тому Вилкове було на березі моря. До речі, це єдина річка, яку рахують не від витоку, а від гирла.
56. На пішаній косі багато птахів. Чайки, лебеді, якісь качині. Взагалі, із такими обмеженнями нульвий кілометр не цікавий — прибігли, пофоткалися натовпом, озирнулися і побігли. Тут було би цікаво зустрічати світанок, слухати шум моря та птахів, помедитувати. Більш цікавим є подорож човном сюди і назад — там показують красиві краєвиди.
57. Цікаво, звідки тут взялося перекотиполе? Адже степу тут немає — позаду плавні і болотиста місцина. Позаяк, воно прикотилося до берега і думає — бля, а як далі котитися?
58. Серед дерев фотографія першого нульового кілометру, встановленого у 1998 році. Тоді тут було іще незатоптано і не заросло. Тож це сама молода українська земля.
59. Кладка по інший бік виводить на оглядову вежу, а за нею заплава з сірими чаплями. Вони, завбачивши фотографа, організували активний рух туди-сюди гуртом, щоб було що знімати. Не звалили геть, а саме літали по полю мого зору і сідали то тут, то там. Ну, може вони і без мене так роблять.
60. Уявляю, що тут коїться в період весняної міграції.
61. Поверталися ми назад іншим руслом, там також було багато людських поселень, і теж зустрічалося багато прогулянкових човнів із туристами. Екскурсовод багато не розповідала і запропонувала нам пороззиратися навколо на краєвиди, що пропливають повз. Я на своїй кормі трішки познімав, дістав каберне-мерло і приступив до релаксу.
Наступна зупинка була на острівній базі Квакенбург, де ми пообідали і відпочили. Тут немає облаштованих номерів, добирання лише по воді, проте є криті павільйони, мангали, лежаки, прості туалети та купа місця для наметів — може колись тут зупинюся з байдарками.
62. Тут теж є оглядова вежа, проте за нею нічого цікавого, бо тут досить людно. Це більше місце щоб після походу наквакатися.
63. Але набережна тут прикольна, я буду закликати друзів на весну сюди прийти на байдарках.
64. Цей човен везе не рибу, а овочі. На островах, як я вже писав, знаходяться людські городи та сади. При чому, в три яруси. До слова, на цих островах росте, виведений спеціально для місцевих умов, ізабельний сорт винограду Новак — з нього нам пропонували вино.
65. А цей човен везе відпочивальників, які теж щось фотографують. Від Квакенбурга до Пелікана та до Вилкове зовсім поріч.
66. Ось ми прибуваємо на базу — вид на Пелікан із води. На цьому наша екскурсія на другий день закінчується, будемо вечеряти та відпочивати.
67. Місцева торгівля місцевою рибою. Шкода, що я не любитель цього, бо тут було різноманітно і апетитно. Тож я просто сфотографував і пішов спати.
68. Другий ранок я хотів проспати, проте на Дунай впав туман і стало також красиво. Довелося підійматися і фотографувати. Ось третя фотка із того ж балкону.
69. Ось вид із набережної. Просто казка якась. Певне, в Квакенбурзі (а він на цьому острові, що напроти нас, до речі) поселилися вейпери і починають ранок із пару.
70. Вид на пристань і кораблики. Люди в тумані. Всі знову вибігли помилуватися туманом.
71. База в тумані. Гарні прибережні альтаночки.
72. На третій день ми мали екскурсію по каналах міста. Цей кадр я зняв проти сонця, думав витягнути тіні, але, натомість, витягнув яскравий жовто-блакитний прапор.
73. Так як канали міста обміліли, то ми пливли у чотирьох невеликих човнах цілою колоною. З Дунаю ми повернули у Білгородський канал.
74. Ось той міст, по якому ми позавчора ходили із екскурсією. Коло нас пропливло також декілька інших туристичних човнів і безліч місцевих.
75. Художники малюють Вилкове. До слова, трохи далі є байдарочний клуб — тут є місцева спортивна команда. Далі за містом канал ширшає і йде прямо, є де ганяти.
76. Іще один художник.
77. Береги каналу зарослі, скрізь кладочки та сарайчики, багато човнів. Але місце мальовниче. Якби у квітні, то можна було би і по єриках покататися.
78. Від основного білгородського каналу відходять менші, а через них кладочки. Весною рівень води до них доходить, а після останнього потопу хати почали будувати вище, насипаючи під ними більше землі.
79. Виходимо за межі міста. Тут вже трапляються людські городи та місця для рибалки, позначені пластиковими пляшками.
80. За містом колись була нанесена природою Жебріянська піщана коса, що завдавала незручностей, бо від неї вітер наносив пісок. Тож її заліснили. Хоча, це зараз також територія заповідника, але не ядрова, тому тут можна відпочивати.
81. Ми побачили шматочок Міжрічинського парку — бракували лише Андря Сагайдака. Тобто, на піску почав рости мох і дрібна травичка, як на Гончарівському полігоні.
82. Трохи далі колишній піщаний кар'єр, який зараз заповнено водою і зариблено. Колись тут була дуже прозора вода, але після угноювання (щоб завелися дафнії) та зариблення вона вже звичайна.
83. Утім, місце цілком мальовниче, на протилежному березі тусуються лебеді. Беріг далеко, знімав на телевик, 300 міліметрів.
84. Жовтень, кажете? Температура повітря вдень була вище двадцяти градусів, вода цілком придатна для того, щоб швидко скупатися.
85. По дорозі назад побачили каякера-далекобійника, який прямує кудись у Європи. Може й собі на старості років буду так далеко кататися на каячику.
86. Із каналів виходимо до білгородського гирла і повертаємося на базу.
87. На базі обідаємо, виселяємося і їдемо додому. Далі було відвідання місцевого краєзнавчого музею та приватної ферми з козами, коровами, свинями та іншою живністю — там пропонували свою продукцію. В музеї я зняв відео, яке колись дійдуть руки змонтувати (буде про всю подорож), а хліви та коровники мені не цікаві взагалі — бачив то колись.
Дунай та його дельта мені сподобалися. Я сюди хотів би на байдарці, не знаю чи вийде колись. Нульовий кілометр — ну, це як Говерла. Людно, нічого робити, але раз побачити треба. Вилкове, певне, варте відвідання в квітні — щоб зацінити їх знамениті канали. І теж з байдаркою. Влітку тут, кажуть, робити нічого — дуже спекотно і багато комарів. Ну і на цьому моя розповідь про подорож завершена, є цікаві плани подорожі на листопад і бажання поробити ті всі відео, що назбиралися — але часу поки мало. Не перемикайтеся.