22.11.2013 - 23:36
На тижні доля занесла мене до Київського міського будинку вчителя. Там відбувалася урочиста церемонія, присвячена ХХ річниці Інституту педагогічної освіти та освіти дорослих НАПН України. Логічно виникає запитання, а навіщо там я і мої колеги, які до інституту відношення не мають? Отже, перед урочистостями я обходив всю глядацьку залу із смартфоном у пошуках халявного вайфаю, але такого там не виявилося, тому в залі я довго не затримався. Коли на сцену вийшла адміністрація інституту — літні дядьки, які почали один одного поздоровляти, нагороджувати нагрудними знаками і по-брєжнєвськи цілуватися, я звідти злиняв шукати що пожерти і що подивитися.
1. Прямо в будинку вчителя знаходиться невеличкий педагогічний музей — одна зала, небагато експонатів, відсутність головного — відра з березовою кашею. Але йти далеко не треба, вхід вільний, тому я зазирнув. Колись я тут уже був, коли іще навчався в університеті, але то було давно. Отже, розукомплектований фонограф Едісона — дехто з моїх читачів порадував мене цікавими варіантами відповіді на запитання про те, що це таке. Дякую. Власне, тут бракує трубки, в яку можна було говорити, а ваші звукові коливання записувалися на барабан, що обертався. Потім цей запис, за тим-же принципом їх відтворити.
2. Товсті древні книги староруською мовою, малюнки з тим, як колись в школах навчали діток грамоті.
3. Старі парти з дошками — радянських і, певне, дореволюційних часів.
4. Теща директора школи.
5. І головне — довоєнний планшет. Нечувана автономність, без Андроїда та iOS, не порушує патентів Apple та Samsung.
Ну ось і все — далі я пішов до Золотих воріт, але вони зачинені на зимовий період, а допис про локомотиви ви уже читали.