Туристичний елементаль

Навідуючись до столиці у справах, вирішив зазирнути до Київського планетарію, де, якщо вірити зомбоскрині, виставляють самурайські обладунки та інші древньояпонські пожитки під брендом “Самураи Atr of War”. Гугль показав, що бренд досить поширений і такі виставки відбуваються і в Росії, скажімо, тільки із дещо більшим розмахом.

Шукати довго не треба — виходите із М “Олімпійська” і відразу бачите планетарій, а на ньому, серед різних плакатів, шукана вивіска, то-ж туди і йдемо. Вартість відвідання у будні — 60 гривень, у вихідні — 90, ще є якісь там пільги, але все-ж дорогувато. Тому, гадаю, цей допис допоможе вам визначитися, чи варто викладати такі гроші за можливість подивитися на обладунки.

Заявлено, що експонати виставки надано із приватних колекцій. Враховуючи, що аналогічна виставка одночасно проходить і в Росії, задумуюся, які це багаті колекціонери надали скільки добра у роз'їзди і чи все воно автентичне.

До слова, фотографувати можна і окремої плати за це ніхто не вимагає, то-ж я витягнув із сумки фотоапарат японської марки і заходився ним орудувати.

Отже, хто такий самурай? Японський воїн, життя якого цілком і повністю підпорядковане служінню своєму господарю. Тобто, не з 8-ми до 17-ти, 5 днів на тиждень, а постійно і вірно. Самураї слідували своєму кодексу - “Бусідо” - Шлях воїна.

Взагалі, середньовічна Японія знаходилася на іншій планеті — настільки їхні звичаї та уклади відрізняються від звичних нам. Але спільним залишається одне — вони мали феодальну роздробленість і гризлися між собою, тому самураї без роботи не сиділи.

Кожен воїн мав свої обладунки, які різнилися залежно від його статків та статусу. На вигляд вони якісь страшні і більше чорні — до зелених солдатських одностроїв тоді, очевидно, не додумалися. Окремий елемент — шоломи, з рогами як у вікінгів. І з масками, на яких наклеєні вуса — у них що, власні не росли?

Петля на шиї якась невесела на вигляд, напевне символізує, що даного воїна дістали постійні міжусобиці, кровопролиття, дурнуватість господаря — але що поробиш, або служи, або сепуку.

Коло експонатів стоять таблички, де розписано, що за обладунки, хто, як і коли їх клепав і хто носив. Проте пам'ять на японські імена в мене не розвинена, тому єдине, що запам'ятав, що конкретно ці обладунки прикривали чиєсь знатне тільце. Вважаєте, цей виклад неінформативним і хочете знати більше? Тоді є сенс сходити туди самим, виставка діятиме до 20 квітня.

Але одна річ у цій шкаралупці мені сподобалася — японці вже тоді робили функціональні речі:

Після запеклого бою самурай сідав десь в тіні, відкривав дверцята збоку, діставав звідти пляшечку саке, яка також була захищена бронею і знімав стрес. Зараз можна в тих дверцятах носити айфон нового покоління, коли треба увечері прогулятися між борщагівськими будинками — пацанчики матимуть мороку забрати його у вас, бо настукати по голові чи по фанері у них не вийде.

Наступні вусаті обладунки належали дуже великому цабе — аж цілому сьогуну, якщо не помиляюся, то із роду Токугава. В цілому, на інформаційній табличці було розказано про будову шатра воєводи.

Трішки відійдемо від теми воєн та міжусобиць. Зали виставки освітлені тьмяно, здебільшого лампи коло експонатів, тому якщо ви прийшли сюди із телефоном чи мильничкою, то можете їх не діставати. Ну, тобто, можна зі спалахом, але якщо експонат за склом, або зблизька, то будуть вам круті відблиски. Власне, коли я тільки почав огляд, то людей було небагато, один щось там намагався зняти на смартфон, інші — на компакт. Але коли я виходив, то набіг натовп із такими серйозними камерами, що в мене розвинувся комплекс неповноцінності. Жартую. Хоча, в цілому, такі речі в такій обстановці гарно було-б клацати зі штативчика.

Повернемося знову до воєн та міжусобиць — наступна зала була присвячена інструменту для оптимізації місця, що займають дописи стрічці друзів ЖЖ.

В цілому, цим інструментом можна багато чого оптимізувати. Попри поширені штампи (аніме-серіал про Люпена ІІІ — еталонний штамп), катана не була основною зброєю, чи якоюсь унікальною зброєю. Основним був лук зі стрілами, особливо після того, як набула поширення кіннота. Окрім катани були інші мечі, хоча, вони були нею витіснені пізніше.

Катана у них була як зараз автомати Калашникова, більше того, її можна було розбирати, як АК — виймалася особлива шпилька, знімалася ручка та інша фурнітура. Коли я почитав інформаційні таблички про катани, зустрів там багато незнайомих японських слів, які не зрозумів, єдине, що виніс — мечі класифікувалися в першу чергу за довжиною клинка. Далі — за кривизною, узорами, кольором волосся дружини майстра, фазою місяця... ой.

Коли Хаяо Міядзакі віддавав “Навсікаю” в США на кінопрокат, американські кінопродюсери хотіли порізати стрічку, щоб американському громадянину було зручніше її дивитися і переварювати. Хаяо надіслав їм катану із запискою “no cuts” і американськом громадянам довелося дивитися фільм так, як його задумав режисер.

Як вам перспектива бути зарізаними не просто гострим мечем, а гострим мечем із узорами?

Знову відволічемося від воєн та міжусобиць. Коли я придбав фотокамеру, то виявив, що у неї якесь не дуже стандартне співвідношення сторін кадру. На телефоні та мильничках я бачив 4:3, але тут щось ближче до 16:10, якщо відкинути дробову частину. Так от, я зайшов до наступної зали, прицілився на першу-ліпшу японську картину, взявши її повністю в кадр. Вона повністю влізла по пропорціях і я зрозумів — це такий хитрий японський формат! А на картині була зображена сцена самогубства, сепуку по їхньому.

Вся наступна зала була присвячена цій церемонії. Мене раніше цікавило, чим відрізняється сепуку від харакірі. Нічим — то синоніми, тільки харакірі — то зневажлива форма цього слова.

Отже, для чого ця болюча процедура? Як я вже писав вище, самурай служив своєму феодалові повністю і вірно. Якщо у нього виявлялася профнепридатність, то процедура звільнення з посади була передбачена лише шляхом протикання собі живота. Причин могло бути багато — підозра в зраді, якісь промахи, смерть господаря. Так самурай доказував, що він вірний до кінця і не боїться болі та смерті.

При чому і тут не все так просто. Сепуку — то ціла церемонія зі спеціальним одягом, кинджалом (чи катаною), який обертався у тканину. А іще самурай мав скласти і продекламувати віршика.

Пишуть, що такі віршики становлять золотий фонд японської поезії. А впродовж життя самураї себе постійно морально готували до смерті.

Ідемо до наступної зали, де шокуємося драматичною, повною підлості та підступності, а також нескінченної відданості, історією сім'ї Асано (я сфоткав табличку, тому імена тут є).

Молодий князь Асано був направлений до замку сьогуна, де мав готуватися до церемонії прийому імператора. Уже тоді прийом важливих персон був справою марудною і для керування всім цим парадом призначалася спеціально навчена людина — церемоніймейстер, з яким у Асано не вийшло нормальної взаємодії, через те, що церемоніймейстер — старий пердун і хотів на лапу. Справа дійшла до публічних образ у сторону молодого самурая, який цього не подарував, перестрів стариганя в коридорах замку і хотів навчити гарним манерам за допомогою катани. Задумане у нього виконати не вдалося, але махати мечем у замку сьогуна було строго-настрого заборонено, молодого князя заарештували і засудили до сепуку як злочинця.

Родовий замок Асано конфіскували, усі його піддані самураї стали “роніними” - васалами без господаря. Але так як своєму господарю вони були вірні до кінця, то вирішили за нього помститися, при чому, не відразу, а, приблизно через рік, коли церемоніймейстер забуде і розслабиться. 47 воїнів увірвалися до його садиби вночі, оптимізувавши старого за допомогою катани, закінчивши почате господарем. Звісно і їх усіх також приговорили до сепуку, але обов'язок було виконано, тому їм було уже байдуже.

Їх поховали поруч із Асано.

Утерши сльози, йдемо до наступної зали, де міжусобиці поступаються місцем мистецтву.

Весільне кімоно японської нареченої — найдорожчі тканини, покрій.

Іще весільне кімоно. Рожевий — колір юності, тому таке одягали лише дівчата до 20-ти.

Взагалі, за одягом можна було легко визначити вік та соціальний статус людини, існував регламент того, яким має бути одяг дітей різного віку, дівчат та чоловіків. Ось сім'я — батько, мати до 35 років та дівчинка від 7 до 10-ти:

Чоловіча накидка була призначена для одягання поверх обладунків щоб захищати їх від перегрівання влітку чи переохолодження взимку. Як у них усе складно!

Далі йдуть предмети вжитку — вази, віяла, інше.

У витворах мистецтва переважають червоний, чорний та золоті кольори. Журавлів багато, символ, все-ж.

Цікава фішка, запозичена у музеїв, джерело додаткового доходу — священний експонат, у який можна кидати монети, що призведе до щастя, здоров'я, всяких благ. Це ми вже проходили у Кам'янці-Подільському. В даному разі — репліка алтаря, у паперових смужках якого живуть духи. Якщо задобрити їх монетками, поклонитися та хлопнути в долоні, то вони звернуть свою увагу на такого пацієнта.

В цілому, на табличці цікаво написано про такі алтарі і, судячи із кількості монет, люди або читають до кінця, або уважно слухають екскурсовода (там і такий був).

В кінці ХІХ століття імператор Мейдзі відкрив Японію для західної цивілізації — тоді на офіційних прийомах стали використовувати не традиційні японські костюми, а одяг європейського зразка.

На цій ноті буду закінчувати свою розповідь. По часу, десь на годинку-дві там можна затриматися, якщо розглядати експонати та читати інформаційні таблички. Бажано попередньо ознайомитися із культурою та історією Японії для більш легкого сприйняття представленої інформації.