10.07.2012 - 01:47
Нещодавно дехто Роман Наумов здійснив подорож через усю Україну — 50 міст за 10 днів. Витратив багато сил, грошей і, звичайно, набрався вражень, про що пописував на ua_travels. Я теж здійснив поїздку по всій Україні, проте витратив на це всього п’ять годин і шістдесят гривень, не рахуючи посиденьки в ресторанчику. Ну, може, я стільки всього не побачив, але все-ж був і в Карпатах і у Волині і на Слобожанщині. Як я цього досягнув? Дуже просто — я чітер. Ну, вам, по секрету, розкажу. Просто набираєте на клавіатурі життя чарівну комбінацію IDDQD і буде вам щастя. Ні, щось не те. Не було комбінації. Насправді була лише паскалка — секретна локація від розробників гри "Життя", після відвідання якої вам зараховується подорож по Україні. Ну, воно десь то саме.
Розказати, де ця секретна локація? Гаразд, тільки вам, по секрету. Хоча, не таке воно вже-й секретне.
Коротше, в Києві, на Либідській, чи на Московській площі сідаєте на 172 маршрутку. І їдете в кінець. Там знаходиться музей народної архітектури та побуту. Всі, чомусь, називають його музеєм "Пирогово", але найближчий населений пункт із такою назвою у Росії. А те, що поруч — село Пирогів, але до музею ніякого відношення не має, хіба що дуже тісно межує — навіть не відгороджено. Якби знати кудою, то можна було-б пройти без квитка.
Музей, окрім прямого призначення, використовується як прогулянковий парк (оренда велосипедів на вході, до речі) і як майданчик для всяких фестивалів та концертів. Ми-ж узяли невелику екскурсію, щоб бути трішки в курсі, а потім довго гуляли самі. Пам’ятаючи мої попередні надто детальні фотозвіти про Чигирин, залізничний та авіамузеї, а ще був минулого року і про музей ракетний військ, ви можете подумати, що зараз буде три чи чотири дописи про різні регіони музею, проте ні — це єдиний. Не було в мене щось настрою фотографувати, тим більше телефоном. Але, що є, те і показую.
В музеї представлені будівлі від XV до початку XX століть із усіх регіонів України — від Карпат до Слобожанщини. Хати були сюди привезені та реставровані — понад 300 будівель.
Деякі будівлі відкриті для доступу всередину — тобто, там наявний інтер’єр, стоять меблі, піч, розвішаний одяг. Інші зачинені. Але в кожній відчиненій хаті сидить чергова — то замітає, то газетку читає. Головне — всі вітаються з відвідувачами. Доступ, як правило, лише в сіни, а до кімнат можна лише зазирнути через двері.
Великий Брат стежить за тобою. Вцілому, у декількох місцях стоять камери, а десь і охоронці з собаками.
Через весь музей, по всьому екскурсійному маршруту проходить асфальтована доріжка — можна нею йти, звертаючи до хат. Заблукати нереально, хіба що навмисне лізти до хащів — та і то, малоймовірно, бо з одного боку Київ, з іншого — окружна, а збоку — село Пирогів. Ну іще до Феофанії можна вийти. Так от, по тій доріжці їздить електрокар із групою екскурсантів, які не бажають топати ніжками — може поспішають, чи вже здоров’я не те. Не впевнений, чи вони зупиняються десь, чи просто так проїжджають всю територію.
В цілому, атмосфера в мухеї жива, хати мають вигляд, ніби хтось там мешкає, чим працівники несказано гордяться. Воно все не схоже на музейні експонати. Особливо, хто буває у селах, має бабусю чи дідуся у старій хаті — звичайно, хата у них не така стара, але атмосфера передана. Перекошені дверцята, лавочка, всередині сушаться різні трави, стоять домашні речі.
Вітряні млини треба розвертати до вітру — це не флюгер, сам не повернеться. Вони наявні двох типів — "німецькі", у яких повертається весь копус (поверхів на два висотою, як його було важко крутити, цікво) і "голандські", де повертається лише вершечок з лопатями.
Коло вітряних млинів складали якусь сцену — ніби як малися знімати чергове гівношоу. Я не застав якихось активних дій.
Наддніпрянщина, як на мене, представлена найкраще — відтворено, по суті, фрагмент села із центральною площею, старостатом, школою (шкода, не знімав) та хатами селян різної ступені заможності. Тини, лази, колодязі, все. Бо, скажімо, карпатські хати не настільки деталізовані.
Для мешканця Київщини, ці хати здаються дуже знайомими, практично рідними. Звичайно, я бачив по селах лише значно новіші будівлі, навіть ті, що вважалися старими, проте загальний образ залишився незмінним.
Ми почули багато незнайомих слів. А деякі були знайомими. Екскурсовод казала, що для чисто міських мешканців воно зараз усе незнайоме. Я, наприклад, знав, що таке сіни, прани́к і, навіть крутив січкарню (у самого вдома є екземпляр початку ХХ століття). А от про бовдура, жлукту і про те, що в якості прального порошка використовувався попіл, я чув уперше.
Господарські будівлі — хліви, клуні, сараї, льохи та погреби. До речі, чим відрізняється льох та погріб?
Представлені декілька водяних млинів.
Жорна у водяному млині. До речі, наявна житлова кімната із піччю, лавами, столом та іншим.
Водяний млин, що досить непогано зберігся зовні. А от всередину доступу не було.
Творчість первісних людей не дуже пасує до експозиції музею, все-ж не той період.
Представлено декілька дерев’яних церков — деякі є діючими. По суті, символ, за яким впізнають музей.
Вулики з Волині
Гуцульська гражда — двір, обгороджений з усіх боків господарчими прибудовами та прост критим навісом. Щоб ведмеді не забрідали вночі, чи що?
Я колись таке вперше побачив у книжці, був вражений. Наскільки воно відрізняється від того, що є у нашій місцевості, аж здається, що із якоїсь казки.
Всередині в будинках, особливо в карпатських, якось темно. Насамперед через малі вікна — ше зі школи пам’ятаю щось про податок на світло, через який великі вікна були розкішшю. Не знаю, чи було таке по всій Україні, чи може просто скло було дорогим, але я своїм телефоном в хатах знімав вкрай мало через погану освітленість.
Колиба — тимчасове житло пастухів та лісорубів. Якась казкова будівля.
Іще одна гражда, щоправда зачинена, була збудована на схилі, а тому має підмурок з каменю. Взагалі, такі кам’яні мури можна побачити не тільки в Карпатах — я, зокрема, спостерігав на Поділлі, там рельєф не дуже рівний.
Іще колиба.
Ну от і все, поки. Так, була спека, я вижлуктив півторачку мінералки, не враховуючи того, що пив у ресторані. Так, до речі, на території є пару ресторанчиків та кафешок. Той, до якого я забрів, мав ресторанні ціни і треба було уважно дивитися в меню, щоб рахунок не набув астрономічної суми. Хоча, я такий небагатий, що мені тільки в столових і харчуватися.
Ну і підсумок — чи сподобалося мені? Так. Вважаю доцільно потраченими гроші на дорогу, на вхід та на екскурсію. Чи хочу я сюди повернутися? Так, з великим фотоапаратом, двома пляшками мінералки в рюкзаку та бутербродами. Так, до речі — висіла табличка — "Професійна фото та відеозйомка без узгодження з адміністрацією заборонена". Ну, що таке професійна відеозйомка, ще якось можна уявити — принаймні, велику відеокамеру на плечі звичайний турист носити не буде, а, тим більше, ставити її на штатив. А от що таке професійна фотозйомка у їх розумінні, от це вже загадка. Велика дзеркалка в руках зовсім не ознака професіоналізму, а професійний фотограф міг би гарно зняти і більш-менш людським компактом. І на останок — в інтернетах знайшов цілу купу сайтів музею. Навіть на юкозі. Дивно якось. Ну от і все на сьогодні.