01.10.2013 - 22:45
Наловивши форелі, ми повернулися до Рахова, де засіли в ресторані пообідати, де під келих пива яркова світла голова видала цікаву думку — а якби оце зробити тур до Мармароського масиву — гори на кордоні з Румунією, що своїм виглядом дуже відрізнялися від інших Карпат і буди схожі радше на Альпи, за що їх і прозвали Гуцульськими чи то Мармароськими Альпами. Поруч частувалася пивом іще одна світла голова — Василя Покиньчереди, заступника директора Карпатського біосферного заповідника, яка знає про Карпати все. Суть в тому, що до недавнього часу ця частина Карпат була для туристів незвіданою, та і зараз вона не дуже затоптана, отже, дві світлі голови швидко домовилися про те, що треба там потоптатися. Мене ця ідея зацікавила і я вставляв у їх конструктивний діалог своє я-я-я хочу, мене візьміть. От і взяли. До слова, туристи уже рознюхали Мармароші, перед поїздкою я устиг прочитати декілька фотозвітів у ЖЖ і уже думав про те, що там усі були і Мармароші — старий, порваний баян. В тім, для людини, яка була у Софіївці чотири рази, а сходження на Говерлу починає із Заросляка, куди добирається бусиком, баяни не страшні. Отже, читайте та дивіться, що з цього вийшло.
1. Рано вранці із поїзда в Івано-Франківську виліз веселий натовп туристів, що, ігноруючи крики "Маршруточка на Яремче, Микуличин, Татарів, Ворохту, Буковель, зараз відправляємося", вліз в невеликий автобус трішки подалі. Остаточно прокидаючись, натовп зголоднів, тому на Яблуницькому перевалі автобус зупинився і всі вилізли заточити припасені бутерброди та попити чаю чи кави. Все це відбувалося на фоні туману — навіть хмари, бо висота тут понад 900 метрів.
2. Наш невеликий чартерний автобус. Народ розбрідся фотографуватися, хтось плямкає із тормозка.
3. Із-за загорожі видно гарний туманний пейзаж.
4. Але ось ми приїхали до селища Ділового — там, "центр Європи". Але він нас не цікавив — нам треба прикордонна застава щоб отримати дозвіл на відвідування прикордонної зони — малесенький папірець, заради якого треба було слати запит прикордонникам, а потім вони звіряли присланий список із наявними паспортами. Зайти у автобус і звірити паспорти із наявними тушками вони полінувалися. Коли процес був завершений, тушки вилізли із автобуса і позастрибували у два брутальних ГАЗ-66. Тут досвідчені мандрівники скажуть, що ми щось забули — зареєструватися у рятувальній службі, оскільки похід відбувається у досить віддалену точку. Але реєструватися — то для слабаків, справжні туристи беруть рятувальну службу із собою. У ГАЗики з нами сідають Василь Кобилюк і Петро Лазарович із Ворохтянської пошуково-рятувальної служби.
5. Дуже строгий інспектор — річка Тиса щовесни перевіряє ваш прибережний будинок на відповідність будівельним нормам. Старанно заміряє ваші квадратні метри своїми кубічними — і не відкупишся.
6. Їдемо по дорозі — навколо височезні дерева. Карпатський заповідник складається із декількох розрізнених масивів. Кожен складається із трьох зон. Сама крайня — де проводиться господарська діяльність, проте відбувається контроль заповідником, далі — буферна зона і ядро заповідника, куди господарювати усім зась. Навіть якщо дерево загинуло, всохло і впало, то воно там і залишається перегнивати, виконуючи свою біологічну функцію. Ліси, в яких ніколи ніхто не хазяйнував, назиаються пралісами і Карпати можуть похвалитися найбільшими в Європі їх площами.
7. Дорога, по якій ми їдемо. Це іще хайвей — ГАЗики мчаться вперед.
8. Поруч із дорогою тече річечка. Забув, як називається.
9. Вимиті в ущелині камінці нависають над дорогою. Один особливо нависав-нависав і донависався — скотився вниз, знісши фрагмент лісу на шляху. Це було взимку, коли людей поруч не було.
10. Річка перетинає дорогу неоднократно — є шанс помити колеса.
11. Дугий ГАЗ-66 їде за нами. Під тентом туристи нічого не бачать навколо, тому по дорозі назад всі ломилися у відриту вантажівку.
12. Колиба на схилі — тут колись була пасіка. Але щоб до бджіл не лазили ведмеді, сюди пригнали старий ЛАЗ, куди і поскладали вулики. Ведмеді той ЛАЗ розламали, тому пасіки тут вже немає.
13. Наша мета — гора Поп Іван Мармароський. Правильно — саме Поп, оскільки це є поширене румунське прізвище.
14. Фотографи не упускають можливості заповнити свої картки пам'яті новим контентом. В цілому, дзеркалок тут вистачало.
15. Ярко теж фотографує — поки я витрачаю час на обробку RAWів та придумую тексти, він викидає по одній цікаві фотографії.
16. Далі ми в'їхали в дуже брутальну багнюку, проте ГАЗ-66 саме для таких умов і створений.
17. Ось ми приїхали на полонину Лисичу, звідки на вершину Попа Івана будеми йти пішки — але це уже в наступній розповіді.
На сьогодні все, не перемикайтеся.