Туристичний елементаль

Ви нас золотом, сріблом, калачами,
А ми вас щастям, здоров’ям, многалітами!

Я звик до того, що у нас колядування на Різдво — це дитяча забавка. Сьомого січня, вранці менші, увечері старші — ходять групами по хатах і колядують. Хтось не заморочуються, вивчає примітивну колядку колядую-колядую, я горілку носом чую і йде збирати лут¹. Інші ставляться до процесу серйозніше: вивчають красиві вірші та споряджаються зіркою і костюмами — таких приємно приймати. Але цього разу я розкажу вам про дорослих людей, які ставляться до коляди дуже серйозно.

Мова піде про святкування Різдва на Гуцульщині. Найбільш відомим в цьому плані є село Криворівня із 360-річним дерев’яним храмом Різдва Пресвятої Богородиці, куди щороку з’їжджаються натовпи туристів подивитися на святкову літургію та благословіння колядницьких партій. Колядники одягаються у святкові гуцульські строї, співають традиційні та нові місцеві колядки, сурмлять в трембіти та сурми. На невеликому подвір’ї збирається настільки багато люду, що сфотографувати щось нормально виявляється дуже важко. Про Криворівню можете почитати, хоча більше подивитися гарні фото в Ірини Пустиннікової.

Але все це дійство — не шоу для гостей, це робиться для себе і буде робитися навіть якщо жоден турист не приїде. І таки робиться — у сусідніх селах. У Верхньому Ясенові трохи менший масштаб, не такий старий храм, але ті самі гуцули в святкових строях і ті самі колядки. І я напевне єдиний знімаю то все, стрибаючи по кучугурах відгорнутого снігу в пошуках кращих кадрів. Більше того, я мав змогу познімати не лише коло церкви, а й ходив з колядниками цілий день.

Почалося все тоді, коли я з друзями поїхав зустрічати новий 2018 рік в Колочаву і не побачив там нічого цікавого, по що варто їхати саме у високий святковий сезон та переплачувати за все. Та сама ялинка, петарди та бухло. Тоді я зацікавився Різдвом і мені підказали, що краще їхати на Гуцульщину, там буде цікавіше. Влітку я понаїхав до Верховини, дізнався що і як, згодом домовився за житло. Окремої розмови можна удостоїти моє полювання за залізничними квитками в листопаді та січні, але в рамках сьогоднішнього випуску я про це не писатиму.

Порадувала цього року і погода — був помірний сніжок та морозець.

Ми коліднички, чесно вважаймо,
Барточки срібні вгору здіймаймо,
Барточки срібні в руках вбертаймо,
А ноги легкі – легко ступаймо.

Для початку, трохи про організацію. Колектив колідників називається партією. В кожній партії є творчий керівник — береза, яким виступає один із досвідчених колядувальників. Бути березою — березувати. Він знає весь порядок, звичаї, колядки і керує, що коли співати та віншувати. В руках він носить колядницький хрест та дзвін.

Хорошого березу раніше навіть запрошували по сусідніх селах

Також у партії є продюсер — вибірця. Він підбирає колядників, шукає скрипаля та березу, збирає наколядовані гроші. Їх він потім віддає в церкву.

У колядників обов’язково мають бути трембіти або сурми. Трембіти, звісно, виглядають цікавіше, але сурми зручніші щоб носити із собою. Ними колядники сповіщають про свій прихід господарям. А співають колядки під акомпанемент скрипки, тому вибірця має знайти хорошого скрипаля.

Всі колядники носять із собою бартки та маленькі дзвіночки на руці.

Перед тим, як приїхати до Верхнього Ясенова, я завітав у Криворівню, до друзів із Добре Поїхали. З ними оглянув храм Різдва Пресвятої Богородиці та повечеряв. Після цього поїхав до садиби, де мав замовлений номер. Що цікаво, тут було вільно — новорічні гості роз’їхалися і я жив на поверсі сам.

Не встиг я запаркуватися в номері, як до мене прийшли четверо підлітків у святкових костюмах, із бартками, дзвіночками та під акомпанемент баяна заспівали дві гуцульські колядки. Діти ходять шостого січня, після вечері. Дорослі уже на наступний день, після різдвяної служби. Колядують аж до Водохреща.

Отже, зранку я пішов до церкви. Богослужіння тривало дві години, за цей час до храму зійшлося чимало люду — але, схоже, всі місцеві. Прийшли і колядники, про сповістили дзвони. Вони залишили шапки та бартки коло входу і також зайшли всередину.

Під час служби на середину храму виносять церковні хоругви. Вони використовуються під час різних урочистостей.

Після літургії всі вийшли у двір і почалося саме цікаве — благословіння колядників. Коло виходу із храму в ряд стають люди з хоругвами, на ганок виходить священик. Колядницькі партії одна за одною робили коло навколо храму, співаючи “Ой у неділю сонце сходило” і підходили до отця Михайла, віншували його та отримували благословіння. Вклонившись, вони йшли збиратися до дзвіниці. Тепер колядники вважаються як апостоли і їх завданням є донести радісну звістку до всіх господ.

Коло дзвіниці всі колядницькі партії тричі засурмили разом. Після цього вже розійшлися своїми дорогами. Кожна партія має свою територію, до ста хат.

Але перед тим, як відправитися по хатах, колядники заходять на кладовище і відвідують могили тих, хто за життя колядував. Над кожною сурмлять тричі.

У Верхньому Ясенові похований відомий гуцульський музикант Роман Кумлик, він звідси родом. Я був влітку у його музеї. В репертуарі нашої колядницької партії є його співанки.

Перед виходом в гори дружини проводили чоловіків із повним багажником ніштяків. Хоч ми сьогодні йдемо в гору на віддалений присілок Погар, проте зараз колядники дуже далеко не ходять і повертаються щодня додому. В давнину колядники ходили дуже далеко і могли не ночувати вдома — хати були значно розкидані по Карпатах. Де закінчили колядувати на сьогодні, там і приймали на ніч. А іще, кажуть, господині тоді мріяли мати дитину від берези. Так що ... вчіть колядки.

Неочікуваний бонус — цього року наша партія запрошена колядувати у резиденції священика. Отець Михайло кличе по черзі щороку до себе різних колядників.

Колядники сурмлять в роги і коли господар відкриває, відразу з ходу співають колядку та віншують його.

Далі господар запрошує гостей за стіл. Вони відразу співають застільну, а лише потім беруться за страви. Застільна тривала 42 хвилини, хлопці старалися. Потім були інші колядки, коротші, в кінці була подорожня. Традиційно таке колядування може зайняти три-чотири години, хоча у наш час стільки не затримуються. Я скуштував запропоновані страви, розраховуючи, що коли піду під гору, все воно швидко перетравиться.

Попрощавшись із священиком, йдемо догори. Літургія закінчилася в годину дня, поки відбулося благословіння, поки пройшли по кладовищу, поки посиділи у резиденції — вже сутеніє. Я то взяв ліхтарика і батарейки, але йти з повним шлунком вгору по пухкому снігу було дуже важко. Коли мені сказали про те, що тут водяться вовки, я був не проти, щоб вони по мене прийшли. Кілька разів ставали, фотографувалися. Хоча пройшли ми всього нічого — кілька кілометрів.

Видершись нагору, колядники пройшли по декількох хатах. В цьому присілку не колядували більше як десять років. Не всі господарі мали змогу впустити до хати таку кількість народу, але пригостити колядників усе одно хотіли, тому виносили стіл надвір.

Якщо в господі хтось нещодавно помер, то останньою колядкою співається умерша. Після неї прощаються і партія йде далі.

Спускатися звісно легше. І хоч снігу, на перший погляд, не так багато, але коли хлопці потрапляли у занесену виямку чи дорогу, то там було мало не по вуха. А коли потрапили на прокатану дорогу, то стало іще й слизько.

Спустившись донизу, обійшли іще кілька хат і в одній також запросили за стіл. Уже було пізно, більше на сьогодні ходити не планували, тому хлопці дозволили собі розслабитися і посидіти за столом. Але, попри це, тільки в хаті заспівали десь із п’ять колядок.

І тут я пізнав гуцульську гостинність. Господиня пильно стежила, щоб на столі не було нічого порожнього — якщо на тарілі закінчувалася страва, її миттю заміняли повною. Бонусом, у другий шар, клали нові тарілі. Гуслінка — солоний кисіль. Зручні голубці — якраз один до рота поміщається. Кишки — ніби як домашня ковбаса, але також маленькі, на вилку. Книші та боришник, грибна юшка. Напої, булькаючи, розливалися із великих бутилів. Гість із далеку апріорі вважається таким, який хоче все це скуштувати. Звісно, таку гостинність можна зустріти не лише на Гуцульщині, але я давно не бачив таких пригощань. Із за стола я ледве виліз.

На наступний день зранку я вже поїхав додому, бо слід було іще дістатися до Ворохти — благо дороги були проїзні. Та й поїзд я обрав ворохтянський, що відправляється в обід — він дає зручну логістику додому і я встигав помитися, переодягнутися та пострибав вранці на роботу, щоб не брати зайвий відгул. Утім, я отримав дуже гарні враження, це був крутий початок туристичного року.

Але коляда продовжується і триватиме до Водохреща, тоді буде її завершення — розплєс. Мене запрошували приїхати, але можливо вже наступного року. Також є певне бажання понаїхати сюди навесні та влітку — сплавитися по Чорному Черемошу, сходити на Писаний камінь і пошукати велике полонинське господарство.

І на цьому я завершую цей випуск, гарних вам традицій, не перемикайтеся. Згодом буде відео колядок.

1: лут (loot) — в жаргоні комп’ютерних ігор — цінні речі, які можна назбирати по ігровому рівню (або награбувати) і потім продати або обміняти на щось корисне.