Трішки автобіографічного без імен та дат, проте з елементами графоманії
Я довго не міг заснути і крутився на полиці. Ні, мені не заважав стук коліс, просто я був сильно збуджений — вперше їду так далеко від дому, ще-й без батьків. Інші учні вже кудись каталися від школи, але я був не такий розторопний, тому це в мене вперше. Звісно, це не самостійна поїздка — за стінкою сидить вчителька і хвилюється, щоб нічого ні з ким не трапилося поганого. В тім, мене зараз такі питання не хвилюють. Я простягнув руку під полицю, дістав з сумки коржика і заточив його. Знову-ж, вночі їсти ніби-й не можна, але не спиться і що робити.
Потяг збавив хід і згодом зупинився коло освітленого перону. Навпроти виднівся гарний вокзал — Тернопіль. Через незашторені вікна у вагон пробиралося світло від ліхтарів, з іншого боку тихенько хрюкав маневровий тепловоз. У вагоні всі сопіли, десь скрипнули двері туалету. Поїзд здригнувся — відчепили локомотива, будуть чіпляти іншого. Згодом відчеплений електровоз прогудів повз нас. Я повернувся до стіни і далі намагався заснути, хоча, по факту, просто тихенько лежав із закритими очима. Поїзд тихенько рушив.
Попередні дні були насичені подіями. Перед очима спливав директор школи, який розказував, куди ми будемо їхати, показуючи на пляшку мінеральної води "Поляна", що стояла у нього на столі. Потім районна поліклініка — там треба було пройти медичну комісію, щоб отримати санаторно-курортну карту. Не люблю я районні поліклініки — величі черги, бабусі впереміш із такими як ти охочими поїхати за державний кошт і дуже хитрими, які займають по декілька черг. В тім, квест пройдено, необхідні папірці отримано, ось ми з сумками на пероні, дітей рахує провідниця і я вже в поїзді.
— Львів — почувся чийсь голос. Я підняв очі — вау, в якому це ангарі ми стоїмо? Невже, вокзал накритий? Я такого іще не бачив. І що це таке стукає під вагонами? Якийсь дядько з молоточком та ліхтариком ходив і тюкав по буксах та колесах. Я сів на полиці і припав обличчям до вікна. Спокій та тиша. У вагоні всі соплять, тільки коли не коли хтось рипне дверима в туалет. Я знову ліг, закрив очі, і, здається, заснув. Але спати вже пізно, треба було прокидатися. Через мірний стукіт коліс до мене доноситься голос вчительки — ... прокидайся, Карпати. Відкриваю одне око — у вагоні горіло слабке світло, всі потихеньку прокидалися. Я відкрив друге око, встав. Виглянув через вікно — надворі тільки світало, а повз нас проносилися порослі лісом схили, що закуталися у тумані. Туман потихеньку сповзав донизу. Б-р-р-р-р! — подумав я, уявивши, як там зараз холодно. І до сонного мене нарешті дійшло — гори! Я бачу гори на власні очі, справжні, такі гарні. Я ніколи їх іще не бачив. Сон десь дівся, я прилип до вікна, не приховуючи свого захоплення побаченим. Вранішні Карпати з туманами, що спускаються з гір і застрягають у лісах, дуже заворожують. І чим, питається — ліс як ліс, ну великі каменюки, але ні.
Через деякий час ми вилізли із поїзда. Вчителька підколола, сказавши, що по нас приїде двоповерховий автобус Мерседес, але, натомість, ми отримали одноповерховий газенваген системи ЛАЗ. І ми поїхали кудись вглиб гір, до санаторію.
