Вечірній зимовий Київ водночас прекрасний і бридкий. Ну, чим прекрасний, так всі знають, чим бридкий — хто живе тут, той теж знає. І, минаючи нерозчищені кучугури на тротуарах з одного боку та будівельні паркани з іншого, перестрибуючи трамвайні колії, минаючи особливо слизькі місця, йшов один чоловічок по вулиці. Повз пролітали круті джипи, торохтіли жовті київські маршрутки, проходили такі-ж перехожі. Десь там, за будинками, завивала сирена екстрених служб. Чоловічок дістав телефона, глянув на карту, потім на табличку, що на стіні будинку, та звернув з вулиці кудись до старого будинку.
Невеликий затишний магазинчик, вітрини з товаром, за вікнами — все той-же вечірній Київ, проте не такий гамірний за склопакетами. Вже геть стемнілося, проте в приміщенні спостерігалася діяльність — хтось приходив, хтось уходив, хтось сидів на софі та читав журнали, очікуючи на свій товар. Впевненою ходою до магазину зайшов худорлявий молодик із рюкзаком Velbon на спині і почав розпитувати за "бленди до кенонівського полтоса та фільтри туди-ж", чи якось так. Відразу видно — крутий фотограф, пальця в рота не клади. Лівіше — наш чоловічок засовував до сумки свою скромну покупку, розсував по кишенях решту та якісь папірці і йшов геть. Дзенькнули двері, знадвору до приміщення увірвалася вулична какофонія, але зникла слідом за нашим героєм, розчинилася у різнобарвному мерехтінні міських вогнів.
По дорозі, скрізь тягнучку, пробиралася маршрутка. Всередині сиділи люди — натомлені, насуплені, не знаючи куди подіти свої коліна між тісними сидіннями. Хтось грався на телефоні чи на планшеті, хтось куняв — хоча ще треба вміти там куняти. Маршрутка тим часом виїхала на трасу, але швидкість все одно була невеликою — погода не дозволяла. На самому задньому сидінні, у напівтемряві, освітлений лише світлом фар зустрічних автомобілів, сидів наш чоловічок. Хоч колінам його було також тісно, голова хотіла подушки, проте на серці було тепло, а в руках — сумка із скромною коробкою...
