Сьогодні на вулицях Білої Церкви я бачив брутальність. Вона настільки сильна, що один погляд на неї може пошкодити ваші органи зору, тому я приховав її.

Для того, щоб переглянути брутальність, клацніть по фотографії. За шкоду вашим органам зору, отриману внаслідок перегляду даної фотографії без засобів захисту, я відповідальності не несу.
Брутальність

Коли я був маленький і ходив до дитячого садочка, то щодня, після обіду, наступав нудний час, так звана тиха година, коли вся група відправлялася на ліжечка і мусила там тихенько знаходитися. Я не пам'ятаю, щоб хоч раз засинав тоді, напевне, не я один такий був. До тих, хто крутився, підходила вихователька і шльопала по попі.

Але якби тоді вже був Windows 10, то вихователям було-б куди простіше:

Тиха година

P.S. Не сприймайте це серйозно.

Ось і закінчилася моя відпустка, завтра на роботу. Варто зазначити, що в мене професійний ювілей - 10 років тому я завів собі трудову книжку і почав педагогічну діяльність в рідній школі: будучи студентом старших курсів, хотів мати собі трохи додаткових грошей в кишені на проїзд і на пообідати.

Десять років тому я вперше опинився "по ту сторону вчительського стола" - не як практикант. З моїми першими учнями мені пощастило - працювати було нормально. Далі були і баламути, так. Один із класів - класного керівника, яка випускала і мене, з ними було взагалі найкраще. Варто сказати - мені з ними було цікаво. Потім, по закінченню університету, я пішов зі школи працювати вище.

Треба, напевне, на перше вересня викотити колегам пляшечку Поліської білочки після роботи.

Люблю нічну залізницю.

Люблю перестук коліс, похитування вагона, рипіння колісних візків на стрілках, вогні, що пропливають повз вікна. Люблю стук молоточка по буксах, оголошення на станціях, цокання каблуків і торохтіння кравчучки по плитці перону за вікном.

Біла Церква

Не люблю дитячий ультразвук в сусідньому купе.

Так! Я його встановив! Ніщо так не не впиралося встановленню, як Open edX. Коли я тільки затіяв цю справу, то думав, що прочитаю інструкцію, встановлю необхідні залежності і встановлю саму систему — наприклад, на свій ноутбук, або на комп'ютер, де вже стоїть Moodle — місця тут достатньо.

Із використанням вже готового образу в мене нічого не вийшло, взявся я за самостійне встановлення. Інструкція написана для Ubuntu 12.04 x64, але це вже застаріла система, думав я, починаючи виконувати її на Debian Jessie — ніби близькі родичі з Ubuntu.

Open edX Studio

Традиції бувають різні. Наприклад, традиція перед Новим роком шманати ялинки та сосни. Але є і нормальні традиції. Мої такі:

2014

Традиція

2015

Традиція

Ще традиції під катом.

Прийшов я до офісу, заніс віддати нормальний ноутбук, хотів взяти на огляд щось ненормальне, а товариш розводить руками — немає нічого, пусто на полицях — розгребли усе, що було. Добре, що не погромили нічого.

Так що, збувається моя писанина, дружіть зі мною. Не перемикайтеся.

І так, у мене вже є обліковий запис в Google, де є 17 ГБ місця (два додаткових вони надали за участь в одній їх акції), є 20 ГБ для фотографій від Nikon, так нещодавно я звернув увагу на те, що за обліковим записом в Microsoft, створеним мною для тестових цілей, числиться нетестових аж 30 ГБ - спочатку було 15, проте іще 15 вони надали за увімкнену синхронізацію. Запхав туди папку Install з програмами, що я використовую на тестованих комп'ютерах - наступного разу не треба буде збирати їх заново.

Коротше, в мене виходить в сумі аж 67 ГБ безкоштовних сховищ, щоправда, без можливості використовувати єдиного клієнта для доступу.

Те, що щось негаразд, я відчув, зайшовши на перший поверх офісного центру. Якийсь дивний болотний запах розходився по коридору на фоні ретельно вичищеної підлоги і нових склопакетів. Ліфт не працював, тому я піднімався сходами - стіни місцями були обдерті, ніби в коридорах розминалися слони - а в куточку на переносних стільчиках сиділа і обідала бригада робітників, які почали ремонт. В очі кидалися червоні стрічки, якими були обгороджені місця з осипаною штукатуркою та поламаними стінними панелями.

Я не міг збагнути, що тут відбувалося - на пожежу не схоже, ніде нічого не горіло. Так, неначе тут відбувалася квартирна бійка, проте у явно більших масштабах. І звідки-ж цей болотний запах?

З цими думками я вийшов на потрібний поверх і подзвонив у двері офісу. Двері, до речі, були новенькими, з них іще не здерли плівку. Мені відчинили і я зайшов всередину.

В офісі грандіозна бійка набула своєї кульмінації - в кутку лежала гора битих меблів та моніторів, перестінки були розламані, більшість плафонів на стелі побиті, тому в приміщенні панувала напівтемрява, лише робочі місця були освітлені настільними лампами. На рецепшині нікого не було, як і самого рецепшина та кавової машини коло нього. Проте офіс працював - менеджери щось активно друкували, а, головне, кудись телефонували та постійно приймали дзвінки. Телефони не замовкали. Я підійшов до столу, де сидів невиспаний роздратований товариш із червоними очима - а на стіні, коло нього, висіла величезна карта світу із позначенням морських шляхів. Я думав, що він нею просто закрив дірку у перестінку, проте десь в Індійському океані була пришпилена картка із зображенням контейнерного судна - дивно, для чого це йому?

Я підсунув стільця і сів, не встиг сказати і слова, як заволав телефон і товариш швидко взяв слухавку:

Сторінки