03.02.2021 - 20:25
Так як ми ночували в садибі над Кривопільським перевалом (присілок Буков'єн), то нам звідти до Костричі лишалося п'ять кілометрів ходу, тому я залишив цю гору на останній день — вранці ми сходили туди, після обіду повернулися до садиби, поїли, прийняли душ, зібралися і поїхали на вечірній поїзд. Тож сьогодні розповідь про гору Кострича.
Гора Кострича та її хребет, а заодно наш підйом від перевалу лежить на червоному маркованому східнокарпатському туристичному шляху, що починається десь коло кордону з Румунією і закінчується аж у Львівській області. Треба буде його повивчати, адже частину фрагментів закарпатського туристичного шляху я ходив.
Виходимо із садиби, рухаємося вгору і бачимо дуже розкидані по схилах гір присілки Кривопілля. У Верховинському районі можна дуже добре відчути, що таке гуцульські села із присілками — коли ти думаєш, що вже зайшов у гори, а там іще вуйки живуть.
На Костричу можна вийти двома шляхами — або більш пологим червоним маршрутом, або жовтим, що містить пару кілометрів дуже крутого підйому, де набирається практично уся висота. Проте більш червона стежка перетинає з десяток джерел, тому навесні там може бути утруднений прохід через багнюку. Зараз же прохід утруднений вщент виковзаними стежками, адже маршрут популярний і людний — за весь час ми побачили до трьох десятків людей.
Кукул, де ми були напередодні, затягнутий хмарами, Кострича поки наче відкрита, але погода в Карпатах до явище дуже швидкозмінне. Під час підйому навіть встигло проглянути сонце, але коли ми дісталися вершини, краєвидів нам не подарували.
Ось ця коротка, проте дуже крута ділянка. За нами йшла група казуальних туристів, що навіть обігнала нас. Я на слизоті боляче навернувся коліном і трохи страждав, тож був не в кращій формі. Наступного разу куплю або льодоходи, або кішки для зими.
Хоча, вище лінії снігу йти було дуже добре — стежка втоптана і головне не ставати вбік, бо там по коліна. До вершини вже недалеко, чути як вітер шумить верхівками дерев.
Виходимо на хребет. Взагалі, тут аж три однокорінних топоніми: гори Кострича, Кострич та Костриця. Далі червоним маршрутом можна пройти у село Красник, або ж спуститися у Стаїще синім. Вітер як був на Кукулі, проте одяг в цій подорожі правильний, мені комфортно перепочити на лавочці і пообідати.
Ми в бік Красника не йдемо, просто прогулюємося на саму Костричу і спустимося червоним маршрутом, так як зима і всі ті джерела замерзли. Краєвидів немає, вершина в хмарі, видимість метрів 50-100.
На таких невисоких заліснених горах це не проблема, адже туристам видно куди йти, орієнтирів не бракує. Але якщо потрапити в таке десь на Свидовці чи на Чорногорі, то орієнтуватися доведеться по приладах. Тому важливо мати на телефоні автономну навігацію, що працює без інтернету (скажімо, на базі Open Street Map), а також заряджений павербанк у теплій кишені. Бо телефон, коли розуміє, що ви десь мандруєте, намагається якомога швидше розрядитися. Але якщо показати йому, що у вас є запасна батарея, то він вгамується.
На вершині зібралася ціла група казуальних туристів, фотографуються, п'ють чай із термосів. З ними собака, який не хотів куплятися на бутерброд. В ясну погоду із Костричі видно приблизно те-ж, що і з Кукула — хребет йде паралельно Чорногірському. Тільки Горгани звідси далі, тож не так добре видимі. Зате Ротило і Лисина Космацька — ніби рукою подати.
В місцях, де стежка йде поміж деревами, збирається глибокий сніг — тут часом доводиться пробиратися крізь нього. Якщо йти вище, або на більші дистанції по снігу, то треба снігоступи, але тут пробралися і так.
Далі знаходиться полонина з дуже неоригінальною назвою Веснарка. Зауважу, що в Карпатах багато повторюваних топонімів: Магура, Клива, Явірник, три Петроси, а Шепотів та Гуків не злічити.
Тут вітряно, нижче видніються колиби, а на відкритій місцевості сніг здуло. Звідси дві дороги — червоний маршрут назад до Кривопільського перевалу і не маркована стежка до Говерлянського КПП, куди ми спускалися із Кукула. В принципі, влітку можна поєднати Кукул і Костричу в одному поході.
Спустившись нижче лінії снігу ми знову потрапили на слизоту, я знову навернувся коліном і якось дошкандибав до садиби. Коли вийшли із лісу, стало можливо йти не по дорозі, а поруч, тож страждання закінчилися.
З моїм коліном усе гаразд, а окрім цього неприємного нюансу подорож в цілому вийшла на сто відсотків вдалою — ми пройшли усі бажані маршрути за три дні; комфортно і недорого ночували та їли, а ще я випробував нові зимові туристичні черевики, що витримали мокрий сніг та потрапляння в калюжу, залишивши мої ноги сухими. Якби не карантин, то увечері поїхали би у Франківськ і засіли до поїзда в Десятці.
Про Карпати у мене поки все, наступна подорож значно ближча і коротша, проте не менш цікава. Не перемикайтеся.