29.06.2019 - 22:18
Зазвичай, коли я кличу друзів кудись їхати, у всіх не виходить. Але цього разу вийшло навпаки — зібралися друзі і привели із собою іще друзів і поїхало нас аж восьмеро. Але з такою великою компанією все перегралося і пішло трохи не так, як я хотів крім одного — я зварив бограч на полонині. А ще я звозив фотокамеру на екскурсію — за весь час ні разу не діставав, під час переходу було ліньки розкривати рюкзака, а на стоянці був зайнятий. Тому частина фотографій не моя — автор фото в заголовку Богдан Калінін.
Боржавський хребет дуже простий в орієнтуванні — піднімаєшся нагору і тобі все видно — навколишні села, стежку, схили. Проте взимку тут блудило багато людей, деякі не повернулися. Якщо хребет накриває туманом, то дуже легко вийти не на той схил і, замість сіл Пилипець та Подобовець ви спуститеся у дикі місця, де немає стежок і ніхто не ходить. Утім, влітку за хорошої погоди такої загрози немає, тому тут гуляють багато людей.
В 2014 році я був на Боржавській вузькоколійці. Проте де хребет Боржава, а де Іршава і Хмільник. Але залізниця раніше йшла аж до села Кушниця, що знаходиться якраз неподалік, тому назва "Боржавська" вже більше історична.
На потяг не було дешевих квитків, лише дорогі купе. Правда воно і відповідало своїй ціні — відремонтований, з вакуумний туалетом та робочим кондиціонером.
Стартували не зранку — чекали всіх учасників, які під'їжджали іншим поїздом. Потім винайняли таксі, що закинуло нас до підйомників. Я планував пройтися від Міжгір'я до Воловця, проте народ не схотів стільки топати і ми по матрацному піднялися майже на Гимбу на крісельному підйомнику. Взимку тут лижі, влітку же — даунхіл, де велосипедисти несуться вниз із гори, ще й педалі крутять. На кріслах навіть гачки для велосипедів є.
Окрім навіжених велосипедистів на Боржаві водяться інші адреналінові наркомани — парапланеристи. В спекотну сонячну погоду освітлені пологі схили хребта забезпечують вертикальні потоки нагрітого повітря і можливість політати досхочу.
Спочатку ми без рюкзаків збігали в бік Міжгір'я на гори Магура-Жиде і Граб. Боржава в цю пору року після дощів соковито-зелена. І дуже простора — десь знизу ліси, іще нижче — села. До них дуже недалеко, але ти тут на вершині ніби в іншому світі.
Повернувшись до точки старту ми натягнули на плечі рюкзаки і пішли в бік Великого Верху. Відстань дуже невелика, але гаяли багато часу через розгільдяйську організацію і повільних учасників, тому на вершині відпочивали вже під вечір. Утім, під Великим Верхом наша стоянка.
Іще планували збігати на гору Стій, що трохи збоку, але вже по часу не вкладалися. Тож спустилися трохи нижче, де є вода і колись була колиба. Місце мальовниче, проте страшенно не зручне в силу своєї похилості.
Вода у нас була у вигляді водоспаду, що спускався звідкись із небес і шумів донизу, перетинаючи дорогу до нашого табору. Просто неймовірно красиве місце.
І я взявся готувати бограч. Я його робив уже двічі вдома, цього разу спробував на полонині. Тим часом уже стемнілося і із-за Великого Верху зійшов місяць. Автор фото Богдан Калінін.
Як для першого разу на в польових умовах бограч у мене вийшов. Принаймні, всі його з'їли — бо були голодні і задоволені, що хтось приготував вечерю. Далі ми допили все, що в нас було горюче і порозходилися по наметах. Вже було пізно. Автор фото Богдан Калінін.
На другий день високих підйомів не було, ми пройшли кілька вершин — Плай, Темнатик і Цицька. А далі вже спуск до Воловця. Геть спускатися ми не планували, на шляху передбачалася невелика стоянка із можливістю збігати в селище за пальним, а ще в нас мав бути банош. Щоб на наступний день не поспішаючи вийти на поїзд. Проте трішки не склалося.
Задача на зустрічний рух. Група туристів спускається із Цицьки до Воловця. На обрії суне грозовий фронт. Питання — хто швидше добереться до своєї мети? Враховуючи, що на шляху в туристів круті незручні схили з сипухою.
Коротше, гроза із градом застала нас майже над селищем. Ми пересиділи під дощовиками. Мій дуже промок — добре, що не підвів захист рюкзака від дощу, бо там документи і одяг. Ставити намети вже не хотілося, та й дрова мокрі щоб щось готувати, тож ми пішли у Воловець і знайшли там садибу. І уже в комфортних умовах приготували банош, помилися і переночували.
А ще під вікнами садиби, де ми ночували, тече річка, яку друзі-діґери назвали Клов.
Оскільки з Воловця, окрім Боржави, немає інших маршрутів, куди можна нашвидко збігати, тому в третій день ми знову найняли транспорт і з'їздили в бункери лінії Арпада, де я вже теж був, проте місце гарне і можна завітати повторно. Іще там було вино на продаж і я привіз додому кілька пляшок. До слова, фотографію входу в бункери в мене найбільше крадуть всілякі дрібні турагенції та турклуби.
Подорож вийшла матрацною, розгільдяйською і веселою. Не те, що я спочатку планував, але і на тому спасибі. Іще я домовився про пошиття нагрудного кофра для фотокамери — бо коли підіймаєшся догори, до дуже ліниво лізти до рюкзака за нею. І на цьому в мене все, скоро знову будуть скажені каяки. Не перемикайтся.