Туристичний елементаль

Я давненько хотів пройти весь Чорногірський хребет від початку до кінця. Хоча до цього я уже бував на Говерлі та на Попі Івані, проте інші вершини тут я не ходив. Цього літа я нарешті зібрався туди. Мав іти з друзями, але вони відпали незадовго до походу. На щастя, знайшлася туристка, якій теж це виявилося цікавим, інакше йшов би сам.

Хоч похід і був запланований на середину літа, а маршрут — популярний, витоптаний та очевидний, але ходити в гори самому все-ж небажано із міркувань безпеки. Та-й я не вважаю себе інтровертом і соло не дуже люблю.

Тож у цьому та наступних випусках я ділюся самими ласими шматками із пирога вражень про мій літній похід Чорногорою. Початкова ідея була пройти хребет без єдиного траверсу, проте із напарницею було досягнуто компромісу відвідати усі двохтисячники, інші-ж вершини могли траверсувати. Також я не ходив досі в такі тривалі автономні походи і хотів побачити, як то мені буде.

... Кажуть, що він возив провізію та боєприпаси воїнам УПА, які боролися проти радянських окупантів. А для керування ним потрібне водійське посвідчення категорії Z. Але все, що ми знаємо про нього — цей автобус везе на Шибене! Це іконічний для туристів автобус, я думаю іще проїхатися ним у походи на Чивчин.

Наші споряджені на п'ять днів рюкзаки — це найменший багаж, що був перевезений у цьому автобусі. Десь у Зеленому я допомагав витягати цей холодильник. А друзі кажуть, що ним возять і поросят.

Єдиний недолік цього автобуса в тому, що він їде досить пізно — із Верховини вирушає о 12-й, до Шибеного прибуває через дві години. Якби нас було трохи більше у групі, взяв би таксі, отримав би години на чотири більше ходового часу. Зате дешево і з гарними краєвидами на Чорний Черемош, де після дощів бавилися рафтери та каякери. Часом дорога прямо нависає над водою, цілком собі екстремальний атракціон.

Скоро ми приїхали до села Явірник. Шибене це його стара назва. Тут знаходиться прикордонна застава, але так як ми не йдемо на Чивчин, то ніяких перепусток нам не потрібно було. Дорога спочатку від села йде рівна, а вздовж зустрічаються облаштовані місця для відпочинку — одне навіть із туалетом. Ми там пообідали, перевдягнулися та перепакувалися.

Потік Шибений, притока Чорного Черемошу, відмовляється ділити долину з якоюсь там дорогою і всяко її підмиває. Що тут коїться під час весняних паводків можете уявити. І це верхня течія. Утім, перші декілька кілометрів дороги проходять приємно та швидко.

І скоро ми доходимо до урочища Погорілець. Коло будівель — чи то лісництва, чи то нацпарку, стоїть жовтий шкільний автобус з мигалками. По ходу, в гору пішла група дітей на екскурсію. Тут закінчується приємна полога дорога, а починається затяжний нудний підйом в гору.

Попри шлагбаум та напис про заборону проїзду дорога тут розкатана і, часом, розбита — доводиться обминати багнюку. Сюди їздить транспорт до обсерваторії, а пізно увечері бачив тут ендуристів. Утім, вздовж підйому облаштовані гарні лавочки зі столиками. Їх немає на OpenStreetMaps, проте вони позначені на паперових картах Карпатських стежок.

Попри велику кількість води, що після дощів стікає схилами, на робочі джерела ми не натрапили аж до полонини Веснарка. Тут закінчується нудний тривалий підйом і ми піднімаємося на висоту більше 1500 метрів. А спустимося назад нижче аж на п'ятий день нашої подорожі.

На полонині знаходяться колиби і на карті позначено місце для можливої ночівлі — хоча, здається, там уже хтось запаркувався. Також тут показують гарні краєвиди на Гриняви та Чивчини, куди я дуже хочу сходити наступного року. Після полонини дорога йде без набору висоти аж до самого озера.

Коло озера уже стоять декілька наметів і нам доводиться пошукати місце для себе. Озеро саме очікувано студене: я в нього вмочив ноги. Взагалі то неправильно купатися в гірських озерах, там досить тонка екосистема і я більше не буду (іще раз, насправді). Утім, я вмочився туди без мила, просто спробувати як воно. Озеро мілке, а коло дороги стікає у потічок донизу. Живиться із джерел та болітця трохи вище.

Місце для таборування мені не сподобалося — без краєвидів, важко знайти нормальну рівну ділянку для намету, до питної води треба походити, та й комарі тут водяться. Я думав, що вдасться пройти далі, до Попа Івана і заночувати між ним та Смотричем коло руїн притулку, проте ми пізно вийшли і часу вже не вистачало. Хоч на календарі лише два тижні після сонцестояння і видно мало не до десятої вечора, але ставити намети і готувати їжу по темряві не хотілося. Та-й перший день таки, ноги не звикли іще.

Взагалі похід був задуманий середньої інтенсивності — ми не лосячили, але й геть не лінувалися. Підйом був о сьомій ранку, робили регулярні привали, а закінчували йти о п'ятій-шостій вечора.

На наступний ранок, зібравшись, набираємо воду в потічку неподалік і продовжуємо наш шлях догори. Стосовно привалів дотримуємося правила — 50 хвилин ходи, 10 відпочинку.

Помірний темп ходи дає результати — підйом видався нам легким. Виходимо із зони лісу, ялинки поступаються карликовим соснам та жерепу. Підйом хоч і затяжний, але не крутий.

Скоро виходимо на палюче липневе сонце. Я, трішки підгорівши, мусив йти в сорочці з рукавами, хоча було жарко. На наступний рік треба купити декілька літніх термокофтин, в яких катаюся деякі мою знайомі байдарочники. Та-й легкі рукавички тут не завадять. У вересні, коли я ходив у наступний похід, вже так не припікало.

По дорозі починають зустрічатися марковані та пронумеровані стовпчики — напевне їх виставили рятувальники для зими, щоб туристам було видно через замети снігу дорогу та відстань до притулку в обсерваторії.

З підйомом показують гарні краєвиди та всілякі мальовничі камінчики. В одному місці стежка трішки зрізує шлях, дозволяючи пройтися не по розбитій дорозі.

Взагалі, підйом від Марічейки у нас зайняв менше двох годин і один привал. Людей з цього боку було небагато, проте з іншого — від Вухатого Каменя — буде чимало незважаючи на середину тижня. Але це іще небагато проти того, що буде далі.

І я зараховую собі перший двохтисячник на маршруті. Погода сприятлива — з цим нам дуже пощастило в наступні дні і навіть гроза, що пронеслася якось над горами, застала нас у цілком безпечному місці.

До слова, тут ми приєднуємося до червоного маркованого маршруту — Закарпатського туристичного шляху, протяжністю майже 400 кілометрів, що йде від Великого Березного на кордоні з Польщею до Мармаросів і Ділового. І в майбутньому я хочу пройти ту ділянку "Від Попа до Попа", тож сюди іще сподіваюся повернутися.

Проти попереднього разу, коли я тут був, видно певні зміни у риштуванні навколо обсерваторії — також з'явилися нові будівельні матеріали. Франківський університет мабуть доведе справу до кінця. Тут на лавочках ми перепочили, але довго не затримувалися.

На мапі гора названа Піп Іван Чорногірський, є іще Мармароський. Кажуть, що назва йде не від попа Івана, наприклад такого, як у Криворівні, а від румунського прізвища. Іще читав назву "Попіван" від по піво попівати (співати). Ну або просто Чорна Гора, від чого пішла назва усього хребта.

Позаминулого року я стояв на цьому місці, дивився на ці простори і мені було сумно — не тому, що була сумна погода, а тому, що я мав спускатися до низу, в село. Зараз же я спускатися нікуди не маю, веселощі тільки починаються. Я щасливий. Переді мною весь хребет і всі двохтисячники, куди я вже йду.

Ну і на цьому не перемикайтеся, наступні випуски вже на підході.