Туристичний елементаль

Сьогодні покотився до нашої засцяної інородцями столиці у справах. Туди-сюди бігав, слухав у метро оголошення диктора. Україномовні повідомлення продублювали англійською, при чому назви станцій вимовляли так, ніби іноземець читає нашу транслітерацію — Юніве́сітет, Вокза́лна і т. д. Ну, я розумію, що у них вимова така, ніби мікрофон засунули по самі гланди, але проти нашого диктора із чітким приємним голосом воно всеїдно програє.

Коли я владнав свої справи, то пішов покататися на псевдо-ретро поїзді, про який вже писали всі, кому не ліньки. Тобто, із ретро там лише паровоз. Ну, а у вагонах намагалися вести екскурсію — але надто вона сира і недоопрацьована, про що нам потім чесно зізналися, сказавши, що проект поки пілотний. До речі, планується, що скоро цей поїзд ходитиме двічі на день.

У вагонах душно — в паровоза не знайшлося 3000В для живлення електросистем вагонів, а власних генераторів не вистачало на кондиціонери. Швидкість мала — 20-30 км/год, тому відкриті вікна теж не дуже рятували. Добре, що я перед відправленням купив дволітрову пляшку води.

На станції коло паровоза всі фотографувалися, ну і нате вам відео самого паровоза. УВАГА! Гучний свисток, викрутіть гучність на максимум і розлякайте всіх навколо!

Переглядав старі фотографії. Ні, не зроблені Моторолою в 2007-му — іще старіші — коли я, ще в старших класах, відпочивав на гуцульщині. Село Люча Івано-Франківської області, ДЛОК "Смерічка". Тоді це був радянського зразка дитячий табір відпочинку — старі дерев’яні будиночки, хоча досить красиві. Тож мені стало цікаво, чи живе воно понині, чи не розгребли на кафешки чи на дрова.

Виявив, що є таке — пару згадок трапилося. Власне, я згадав назву населеного пункту і поліз за ним у Ґуґл Марс. Село маленьке, оточене двома дещо більшими — Яблунів та Березів. Пам’ятаю, що протікала маленька річечка поруч, яка після злив розливалася і ставала схожою на потік какао з молоком. Хоча, нас не топила. За річечкою був ліс і якийсь закинутий санаторний корпус. А ще була класна дерев’яна кругла столова із круглою верандою по периметру. Колись під час обіду там відбулася сирна баталія. Але то не по темі.

Село знайшов, там річка, пройшовся вздовж неї — нічого схожого. Хтось поставив мітку на карті — але вона була геть не вірною — нічого схожого на табір, який я пам’ятаю. Думав плюнути, але побачив, що від центральної вулиці відходить іще одна, а десь поруч — маленька притока. Пішов тудою — не думав, що воно буде так далеко — але знайшов.

Ще там був адміністратор — Оріон Іванович — ганяв курців, хоча сам палив. І заступник, колоритний гуцул Василь Васильович, який водив нас по околицях на екскурсії.

Нарешті дійшли руки до відео із п’ятничної поїздки до Софіївки. Відразу видам крик душі — не можна, ну не можна пробігати всю Софіївку за дві години. Це всеїдно, якщо ви зробите теплу ванну з хвоєю і залізете туди лише щоб сполоснутися. Минулого разу з друзями ми гуляли там годин з п’ять-шість і то мало. А колеги мої, в силу різного, здебільшого старшого, віку ходити багато не завжди можуть, тому з ними нікуди більше не поїду за межі Білої Церкви

Іще була проблема із вибором відеоредактора. Мені понтів не треба, просто перебрати відзняті фрагменти, порізати, склеїти і накласти музику. Стандартний віндовий муві-мейкер цілком підійде за винятком того, що формат із моєї камери він не розуміє. Ставити монстрів типу Pinnacle Studia чи Adobe Premiere якось не хочеться, та-й перший також не розуміє формату моєї камери. Під Linux із редагуванням відео тугенько — поставив із репозиторія openSUSE три редактори — один не прийняв формат, другий глючив, третій (kdenlive) все-ж запрацював. Нестабільно, але потрібний функціонал та підтримка усіх-усіх форматів там є, тому склепав у ньому відеоролик. Якість гидьорна, бо я, по перше, знімав з рук простенькою камерою, по друге не мав ні плану ні сценарію, по третє був обмежений в часі при зйомках. Але коли вийшов готовий ролик, то цілком симпатично, як на мене. А, іще — музло з Jamendo — PeerGynt Lobogris —Sensual Touch (Guitar Version). Коротше, дивіться і радійте. Сподобається — спробую скомпілювати в максимально можливій якості.

Ну ось — уже майже відпустка і я розпланував куди поїду і на що подивлюся. Отже, обов’язково:

• Умань, парк Софіївка. Буду там уже завтра. Взагалі, я там уже двічі був, але профком везе, то чому-б не прогулятися. Візьму відеокамеру, спробую зробити відеозвіт під інструментальну музичку.
• Чигирин. Орієнтовно — наступного тижня, якщо дозволить погода. Пристав до колективу школи, де працював — вони винаймають бусіка, має бути місце і мені.
• Корсунь-Шевченківський. Там іще не був, але там живе товариш, який обіцяв зустріти. Збираюся ще з минулого року.
• Музей під відкритим небом у Пирогово — колись був, але то було давно (і правда), хочеться ще.

Опціонально (якщо буде бабло) хочу відвідати:

• Ужгород та Мукачеве.

Іще вагаюся, чи хотіти подивитися на Млинки в силу надто спартанських умов проживання там і небезпеку токсичних газів у печері.

Я вам ще не набрид своїми літачками? Це останній допис, більше немає. Тобто є, там більше гіга фотографій, може зробити альбом на Пікасі, але сюди досить.

Сьогодні у випуску — Едуард Успенський влаштувався на роботу до КБ Антонова.

Продовжуємо ходити музеєм, цього разу — бойова авіація. Іще буде один допис про — там залишаться експериментальні та історичні літаки, наземне обладнання та трактор. А сьогодні ви побачите:

Намальовані прилади в кабіні Мі-26, хоча п’ятірку за вхід я заплатив справжню.

Продовжую представляти вашій увазі фотографії із авіамузею. Я забув сказати про вартість відвідування. Основний квиток — 15 грн, право фотозйомки та доступ усередину Мі-26 і Ту-154 — по 5 грн, тобто 30 на все. Для зручності я поділив усе на цивільні літаки, військові та все інше. Поділ, звичайно, умовний, адже в СРСР межа між військовим та цивільним транспортом була дуже розмита. Грубо кажучи, те, що явно не створювалося стріляти чи бомбити, або перевозити те, що стріляє і бомбить, я вважав цивільними літаками. Отже, в цьому дописі:

Навісний замок органічно вписався у дизайн літака.

Знову спущені колеса.

Ми кликали стюардесу, а вона не прийшла.

Все це, та багато іншого читайте далі!

Хтось десь казав, що мало уваги в інтернетах приділено музею авіації, тож надолужимо це. Знаходиться він коло летовища Жуляни, можна добратися маршруткою №220 від Видубичів чи Московської площі, або №17 від Шулявки, Індустріального моста, Караваєвих дач — але доведеться трішки пройтися. Цього разу, я фотографував чимось схожим на фотоапарат, а не на телефон. І так як я хтось схожий на фотографа, то і вийшло у мене щось схоже на знімки. І їх вийшло багато, тому допис про музей авіації буде не один і почну я із загального огляду. А там подивимося — буде реакція публіки, буде більше фотографій. Отже (на фоні грає інструментальна Jessica від Allman Brothers, прокурений голос затято анонсує) найближчим часом ми розглянемо креативні плакати!

Зазирнемо під хвіст Антонову!

Подивимося на спущені колеса!

І багато іншого та цікавого!

Колись давно, іще дитиною, я був у музеї ВВВ — тоді мене водив батько, тільки пригадую, що йшли коло Лаври, неподалік від Арсенальної. Будучи студентом, я сюди так і не навідався, тому вирішив надолужити цей недолік. Ціни за вхід мізерні, за винятком вилазки на верх тьоті — там, здається, аж 200 гривень просять, я не лазив.

Так ось, вийшов я на Арсенальній, витягнув телефон, подивився по карті, що воно зовсім поруч і заховав телефон. Дарма — чомусь мене потягнуло звернути до парку коло пам’ятника жертвам голодомору — пройшовши тудою, я потрапив до дворів Лаври і шукав звідти вихід. Але скоро потрапив до музею.

Експозицій тут декілька, до кожної треба купувати окремий квиток — але ціни там від 5 до 15 гривень. Перша по ходу присвячена Афганістану, там стоїть "автобус" Мі-24, "Град" та інше — але, на жаль, фотографії звідти не вийшли, тому до блогу не потрапить. У вертоліт пускають дітей — в кабіні радісно сидять малюки і клацають усі досяжні тумблери, а батьки їх фотографують. Тому там я довго не затримався і пішов далі — іще одна зовнішня експозиція із різноплановим озброєнням — від часів ВВВ до майже сучасного із різних родів військ. Ось про нього сьогоднішні світлини, а на наступний раз залишилася внутрішня експозиція під спідницею.

Всякі гармати, великі:

Продовжуємо тему залізничних раритетів — в цьому дописі решта експонатів. Варто зазначити, що вагони, про які я писав, чомусь нагадують квест Syberia від Бенуа Сокаля. Там теж був персональний потяг. Взагалі, я не залізничний фан, хоча кататися люблю, навіть у Trainz граю інколи, тому паровози ідентифікуватиму просто — чорний 1, чорний 2 та зелений. Жартую — в мене залишилися фото з табличками.

Паровоз вантажний Л 3191. Варто зазначити, що вони тут всі вантажні, тому конструкційна швидкість невисока — порядка 70 км/год.