Туристичний елементаль

Продовжую свою розповідь про похід Чорногірським хребтом і сьогодні заключна її частина. І з одного боку я ніби й находився, вже хочу в цивілізацію — душ, ліжко і їжа за столом. Але з другого боку я розумію, що скоро покидаю гори, а в такому разі мені завжди стає трішки сумно. А з третього боку ... про це я розкажу згодом.

Тож сьогодні ми підіймаємося на Петрос і спускаємося, спускаємося, спускаємося ... аж поки в очах не потемніє, а на ранок знову спускаємося і таки доходимо до Квасів.

Так як наша стоянка була неподалік колиб Карпатського біосферного заповідника, то перше, що ми побачили, вийшовши на маршрут — це ГАЗ 66, яким привезли відпочивальників.

Тут варто зазначити, що відпочивальниками я називаю казуальних туристів, які заплатили гроші і споживають туристичний продукт — їх возять, годують, екскурсію показують, спати вкладають. При чому, мова не про те, як ти пересуваєшся — пішки з рюкзаком, чи автобусом, а саме про комерційний та вільний туризм.

Ні, я нічого не маю проти відпочивальників, я і сам так відпочивав — не всі люди будуть заморочуватися самостійним створенням своєї подорожі, та й робота комусь є. Може хтось так відчує красу гір і стане завзятим туристом. Як наприклад один хлоп із групи, який терпів, трясучись усю дорогу сюди в "Шишизі", а вибравшись на волю, не добіг до туалету, а вилив усе випите пиво із себе прямо на травичку на очах у всієї групи і нас.

Тим часом із-за дерев проглядається Петрос і залишки хмар після вчорашнього дощу. В цілому, мені тут сподобалося — треба буде вияснити, чи доступні для туристів колиби заповідника взимку щоб завітати сюди. За такі притулки якраз і не шкода заплатити грошей.

До речі, межа Закарпатської та Івано-Франківської областей залишилася позаду, ми тепер уже винятково на Закарпатті і тут повністю територія заповідника, а не нацпарку. Стоїть навіть шлагбаум у бік полонин. Але працівники заповідника зайняті великою групою, на нас же ніхто уваги не звертав і не "обілечував".

Після вчорашнього дощу дорога часом брудна із глибокими калюжами, а в одному місці навіть довелося обходити велику ковбаню. Перемичка покрита лісом, але ближче до Петроса починаються полонини. Зі Скоп'єски відкриваються гарні види навколо, зокрема на Говерлу.

І на Козьмещик та на Лазещину. Десь там на горизонті ніби як Буковель. Маршрут на Козьмещик я розглядав як один із шляхів дочасного сходу донизу на випадок несприятливих погодних умов або інших непередбачуваних обставин. Але ми хороші туристи і гори нам сприяють — вчора дочекалися, поки я поставлю намета і лише тоді полили дощ, а сьогодні влаштували гарну сонячну погоду.

Раз я уже згадав про дочасне сходження з маршруту, то варто про це написати детальніше — бо я це враховую при плануванні. Перед походом я вивчаю карту і на кожен день знаю, куди ми будемо спускатися, якщо раптом насуватиметься гроза чи стануться якісь проблеми зі здоров'ям. Чорногора в цьому плані нескладна — можна спуститися і в Дземброню, і на полонину Гаджина, де є притулок, в село Говерла, в Заросляк, і в Козьмещик. Також по маршруту є кілька колиб і притулків.

Полонина Скоп'єска така зелена і соковита, а ще там колиба є. Вчора ми зробили напівднівку, але я все ж мрію в перспективі зробити цілий день для відпочинку в такому місці.

Приходимо до полонини Головчевська і попереду постає Петрос — фінальний, шостий двохтисячник у цьому поході. Він такий величний, що в голові починає звучати симфонічний оркестр, в гру вступають ударні та духові інструменти і великі контрабаси. Співачка-паверметалістка своїм гарно поставленим меццо-сопрано бере високі ноти, передаючи музикою весь цей простір і красу.

До слова, я виявив, що після вчорашньої вкрай вогкої погоди мій фотоапарат не дуже добре фокусується і трохи хибить із кольорами — ну сильно вже Петрос вийшов зеленим. Видно, конденсат осів всередині на датчиках. Але це дзеркалка Nikon — висохне і буде далі знімати. Не в таких умовах побував.

Перед стежкою нагору розташовані місця для відпочинку і тут із Козьмещика підходить чимало людей, знову стає людно. Нижче, на полонині Головчевська знаходиться багато колиб — пишуть, що там можна купити продуктів полонинського господарства. Також там є вода і повно місця для стоянки, але вже занадто людно.

До слова, про людні місця стоянок. Не раз доводилося чути, що на деяких локаціях трапляються випадки обкрадання вночі туристів. Зокрема і на перемичці, і по дорозі до Квасів, і на Рущині навіть. Чи це інші туристи, чи місцеві — не знаю.

Ну а тепер починається саме цікаве — підйом з Головчевської на Петрос. П'ятсот метрів по вертикалі і всього тисячу двісті по горизонталі. Плюс чималі каменюки, по яких треба дряпатися. Попри це тут дуже людно, адже з Козьмешика на Петрос лише дев'ять кілометрів в один бік, а з Квасів усі шістнадцять, та-й набирати висоти метрів на триста більше. Хоча, маршрут значно пологіший — навіть заїхати можна.

І тут я звернув із маршруту. Карта говорить, що в одному місці на схилі є печера і я пішов її шукати. Люди підіймаються там, а я тут. Трішки походивши по схилу туди-сюди, я її знайшов.

Печера вертикальна — без спорядження у неї не влізеш, тож я просто сфотографував вхід, зробив селфі поруч і пішов далі. Основний інтерес цього в тому, що я сюди прийшов сам, тут немає натовпів, про неї мало хто знає, хоч вона тут поруч.

Від печери до вершини вже недалеко, стежка стає пологішою. Після вчорашнього відпочинку підйом не видався мені таким вже і страшним. Разом із пошуком печери, зупинками на познімати і просто привалами, я вийшов на першину за годину п'ятдесят хвилин, несучи на собі свій великий рюкзак.

На вершині також людно — але не порівняно із Говерлою. Все, далі лише на спуск. Але поки відпочинемо, пообідаємо і помилуємося краєвидами іще раз.

Сумний погляд назад на Чорногірський хребет. Видно усі двохтисячники і не лише їх. Чорна Гора, Бребенескул, Гутин Томнатик, Ребра, Говерла і ми на Петросі. Усе пройшли. Стає трохи сумно — стільки зусиль потратили щоб пройти, набрати висоту — і зараз треба все скидати.

Поглянемо вперед, на Близниці — я там був. Маленький анонс — скоро буду іще. З кожним походом навколишні краєвиди стають все більше і більше знайомими. Коли більше двадцяти років тому я вперше, із групою школярів, приїхав до Ворохти, нам гід показував — ось Говерла, а ось Петрос. Я думав — як ви їх розрізняєте, вони ж усі однакові горби? Але зараз я все більше і більше розрізняю їх сам і це приємно.

Якщо уже мова пішла про гідів, то мене неодноразово запитували — а чому ти не водиш групи за гроші? По перше, в мене немає для цього кваліфікації. Щоб стати гірським гідом, недостатньо самому походити з рюкзаком і набрати сякого-такого досвіду, треба серйозна підготовка. По друге, для мене туризм це хобі і таким має залишитися. Бо якщо це буде робота, то я перестану його любити. Коли за тобою група і ти думаєш про те, щоб усім було добре, щоб усі отримали якісний туристичний продукт за кожну заплачену гривню — для тебе подорож уже не відпочинок.

Йдемо донизу. Дорога з Петроса до Квасів довга і полога. Місцями трапляються крутіші ділянки, але їх небагато. Особливо зверху вона досить нудна — йдеш і йдеш, нічого не міняється. Хіба що милуєшся Свидовцем.

А ось для цих хлопців спуск буде, навпаки, веселим. Казали, що спочатку їхали — але постійно педалювати під гірку на малій швидкості дуже втомлює. Я в цілому за такий спорт і фан, але дивився в одного відео — пролітає близько повз людей не скидаючи швидкості, а це вже не дуже безпечно.

Далі основна дорога йде вліво, з'єднуючись із траверсом Петроса, а червоний маркований маршрут йде по стежці дещо вище і показує гарні краєвиди. До слова, від Петроса аж до перевалу коло Шешула погано із джерелами, тому я не розглядав ці місця для ночівлі.

Схили спускаються в красивенну зелену долину — але нам не туди, то в бік села Богдан. Нам же вправо, до перевалу і гори Шешул. Коло неї місце для відпочинку, мотоциклісти та, трохи нижче, вода. Маршрут робить великий гак, але якщо спішите — можна зрізати по крутому схилу. Ми не спішили, тож прогулялися довшим шляхом.

Ми могли цього дня спуститися в Кваси, але не стали цього робити, а провели іще одну ніч на природі, адже квитки лише на завтра.

Туристів не так і багато в цьому місці — одні йдуть попутно, а інші — свіжі та чисті — назустріч. У цьому місці ми, вперше за п'ять днів, спускаємося нижче позначки 1500 метрів.

Підходимо до полонини Менчул — вона обжита і тут теж можна купити продуктів полонинського господарства. Поруч є залишки біостаціонару, де повно рівного місця для наметів, але там уже все зайняте. В принципі, можна знайти інше місце на полонині — і я приглянув на карті декілька точок. Проходимо далі.

Одна можлива точка неподалік коло води була зайнята великою групою студентів. Інша — далі від води — виявилася вільною і досить рівною, можна комфортно ставити намети і допивати залишки настоянки. Довелося трохи походити до джерела — але воно там облаштоване вівчарями для своїх потреб, студенти там трохи навіть милися, я теж освіжився. Завтра, дійшовши у Кваси, не хочеться губити мирних людей, які їхатимуть зі мною в транспорті.

До речі про групу студентів — вони йшли іще крутіше за нас, уже дев'ятий день, стартували аж у Шепоті, йшли по прикордонній зоні десь по кляузах (я туди хочу!). Хвалилися, що йдуть категорійно і не по стежках, а по азимуту. І в попередній день ночували неподалік від нас — їх гроза застала в колибах заповідника, де вони були "обілечені".

Зранку ми встали досвіта. Я хотів іще попити квасної води до того, як поїду звідси, тож бажано бути там о дев'ятій. Такий ранній підйом має свої переваги — ми вийшли на полонину Джорджева прелука і побачили це. Кваси втонули у світанковому рожевому тумані. Просто казка! І зелені Близниці зверху.

Далі вже нічого цікавого не було — розбита накатана дорога і швидкий спуск до села. Джерел більше не було аж до низу — вода то скрізь текла, але була не придатною для пиття.

Село Кваси отримало свою назву від квасної — тобто мінеральної води. Тут є декілька бюветів, що дозволяють її набрати. Також побудували санаторій Гірська Тиса для лікування на основі цієї води. А прямо навпроти санаторію, на березі Чорної Тиси, щоб далеко не ходити, збудували головний бювет, де наливають квасну воду.

Квасну воду наливають різних сортів — темні, світлі, пілзнери, елі, стаути. Здолавши гуцульські кілометри, долаємо тепер гуцульські літри — але не один до одного, бо тоді літри здолають нас.

Ми з напарницею прощаємося — їй на поїзд. А мені — ні, в мене квиток назад через шість днів. Я ж не сказав, що по третє. По третє, я їду в Микуличин, зустрічаю там дорогих мені людей і з ними продовжую відпочинок. Але то вже не предмет для розповіді в Туристичному Елементалі.

І на цьому я не закінчую розповідь — скоро вийде невеликий підсумковий випуск із деякими корисними фактами та розрахунками. Далі буде трохи Поділля і знову Карпати — цього разу дещо нижчі, але усе одно красиві. Не перемикайтеся.