У вересні затіяв я сходити по Верховинському Вододільному хребту — той, який розділяє Львівську та Закарпатську області. В тих місцях Карпат я іще практично не був. Але тут досить проста логістика: до точки старту доїжджаємо поїздом, а точка фінішу недалеко від Воловця, що зручно. Також цей маршрут розрекламований на туристичних сайтах як дуже простий для походу на два вихідні попри свою протяжність. Тож я зібрав невелику компанію і ми пішли.

Вододільний хребет

Маршрут через Вододільний хребет є частиною Закарпатського туристичного шляху — стежки довжиною 398 кілометрів, що починається на українсько-польському кордоні, проходить через Боржаву, Пішконю, Красну, Свидовець, Чорногору та Мармароси, закінчуючись у Діловому. Ми йшли не від початку — можливо колись і сходжу ту ділянку вздовж кордону від Великого Березного, але не найближчим часом точно. Наш шлях почався на вокзалі в Сянках, звідки ми на світанку пройшли до Ужоцького перевалу і пішли вгору.

Початок шляху

Окрім Вододільного я іще хочу пройтися по Пішконі та від Попа до Попа. Перед походом надивився спойлерів на туристичних сайтах і перша моя думка була — е, ало, де краєвиди? Що за ліс, що за зарості, що за завали? Ми просто спочатку пішли старою жовтою маркою, але скоро вийшли на червону.

Зарості

Відкритий простір з'явився згодом — ми вийшли на полонинку, після якої хребет робить напівпетлю і ми бачимо майбутню її частину. А всередині петлі прекрасна долина з околицями села Карпатське. Була навіть думка піти напряму.

Відкритий простір

Як я уже писав, хребет розділяє дві області і ліворуч від нас по ходу завжди буде Львівська. Сюди донизу веде дуже багато стежок, а підйом переважно пологий. Та-й вихід на хребет дуже легкий — грунтова дорога без перешкод та крутих підйомів.

Сільська місцевість

Хоча, на перших кілометрах вона досить заїжджена і, часом, розбита до ковбань, які доводиться обходити.

Брудна дорога

При виході із напівпетлі невеликий, але трохи нудний набір висоти до вершини Кінчик. Там поки зона лісу, тож краєвидів знову не показують. Взагалі висоти тут 1100-1300 метрів, найвища це буде Пікуй — 1408. Тому ліс завжди підходить майже до вершини хребта і практично відразу — листяний. Жерепу майже немає.

Підйом

Аж нарешті виходимо на відкритий простір — з'являються обіцяні краєвиди. Гора Дрогобицький Камінь. На календарі 11 вересня, але погода серпнева. Якщо вранці іще було прохолодно, то вдень я йшов у футболці.

Простір на хребті

Ліворуч те саме село Карпатське, що ми обійшли. Взагалі, гори з львівського боку якісь низенькі — власне, Пікуй вважається найвищою вершиною області.

Вид на Карпатське

Із закарпатського боку гори явно вищі. Попри серпневу погоду, вересень уже вніс кольорові нотки в трав'яний покрив і нам на шляху трапляються такі ось флористські інсталяції в поєднанні із кам'яними виступами.

Вид на Розтоку

Поки що стежка торкається краю лісу, але згодом хребет плавно підіймається все вище і вище. Вранці ми зустріли пару попутних груп, але згодом починаємо помічати все більше людей на маршруті. Воно і логічно — можливо останні погожі теплі вихідні сидіти вдома це погана ідея.

Межа лісу

З водою на хребті в цю пору погано. Позначене на карті джерело було непридатним. Ми іще набрали води перед виходом на хребет, тож маємо що ковтнути. Вересневе сонце не так висушує, але пити усе одно хочеться.

Пошук води

Попри те, що тут ходять немало людей і, навіть, трапляються мотоциклісти, дорога поки не розбита і приємна. Ковбані з брудом лишилися в зоні лісу, тут напевне нічого важкого не катається.

Камінці

Я іще-й умудрився вкластися у 44-літровий рюкзак і несу з їжею та водою якихось 12 кілограм — це з двомісним наметом. На літо спробую скластися із меншою вагою.

Умови на шляху

Чим ближче до Пікуя, тим таких виступів стає більше. Ми уже привтомилися і йдемо повільно: за перший день із дорогою від вокзалу вийшло 22 кілометри.

Гарне каміння

Незадовго до стоянки нарешті знайшли хороше робоче джерело — перед підйомом на гору Бегар. Знизу, із закарпатського боку, видніється якась полонинка і худоба на ній.

Знайдене джерело

Час шукати місце, де стати. Погодні умови дозволяють зробити це хоч прямо на хребті, аби десь недалеко була вода. Є туристи, які умудряються із пляшечкою приготувати собі вечерю та сніданок і попити вистачить, але мені треба більше. Переходимо гору Листкованя.

Форма хребта

За цією горою знаходиться перевал Руський Шлях, а перед ним — багато гарних кам'яних виступів і купа плаского місця, де можна поставити намети. І джерело не дуже далеко, куди негайно були послані ті, хто не займався встановленням наметів чи приготуванням їжі, тобто не я.

Вечірні камінці

Поки готується їжа, ми милуємося гарними вечірніми краєвидами, а по хребту іще ходять туристи — одні стають неподалік від нас, інші йдуть за наступну гору на Панські долини, там теж є де стати.

Вечірня стоянка

Вітер дуже помірний, теплий, тож ми стоїмо за камінням, із якого спостерігаємо, як Сонце заходить десь на Польщу. Прекрасне місце для табору.

Захід над Польщею

Багата палітра кольорів та плавний перехід на нічні фарби — ще більш фантастично, аніж у Качанівському парку.

Вечірні кольори

Скоро Сонце сіло за обрій, ми іще трохи посиділи і полягали спати. А вранці я не полінуюся вилізти і познімати такий же фантастичний світанок. Не перемикайтеся.