Про харківський музей історії Південної залізниці мало що розказують — я думав, що там немає чого й дивитися. Проте знаходиться він дуже близько від залізничного вокзалу, а в мене до поїзда лишався час, тож я вирішив відвідати цей музей.

Музей історії Південної залізниці

Дивитися тут є що — експозиція значно багатша за той музей, що тулиться за 14 платформою Київ-Пасажирського. Більше того, вхід безкоштовний. Але, на відміну від київського музею, тут не можна залазити всередину експонатів. Декілька вагонів відкривають під час екскурсії, але на неї вже не було часу до закриття музею.

В ті вихідні я не планував нікуди їхати, але товариш запропонував подивитися на паровози — мовляв, в Цвіткове збираються робити залізничний музей, там є всіляка ретро-техніка.

База запасу Цвіткове

Мені їхати туди дуже просто і дешево — вранці електричкою із пересадкою в Миронівці, назад так само. Тільки дуже довго, чотири години в сусідню область — ніби до Рахова їхати через всі Карпати Але подивитися на паровози мені завжди цікаво. А коли там буде відомий на всю країну та за межами музей, зможу написати — а я там був, коли все лише починалося.

Це сталося зненацька. Я сидів на конференції і слухав розумні промови, як зателефонував Ярослав Козак і після цього промови стали мені не цікаві. Я рахував варіанти як в понеділок дістатися до Гайворона і назад — бо у вівторок на роботу. І щоб там встигнути покататися на вузькоколійному паровозі. Я не люблю вирушати в дорогу без чіткої картини того, чим я добиратимуся, що їстиму, де спатиму. Утім, до вечора все вияснилося і на наступний день, увечері, я чекав замовленого автобуса на Одеській трасі коло Білої Церкви.

Депо в Гайвороні