Про харківський музей історії Південної залізниці мало що розказують — я думав, що там немає чого й дивитися. Проте знаходиться він дуже близько від залізничного вокзалу, а в мене до поїзда лишався час, тож я вирішив відвідати цей музей.

Музей історії Південної залізниці

Дивитися тут є що — експозиція значно багатша за той музей, що тулиться за 14 платформою Київ-Пасажирського. Більше того, вхід безкоштовний. Але, на відміну від київського музею, тут не можна залазити всередину експонатів. Декілька вагонів відкривають під час екскурсії, але на неї вже не було часу до закриття музею.

1. Я до телебачення ставлюся негативно і переважно його не дивлюся. Тобто, я пасивний телеглядач, як є пасивні курці — дивлюся краєм ока, коли хтось із домашніх увімкнув. Іноді прошу вимкнути, коли показують вже крайній треш. Але подивитися на музей телебачення хотів давно. Але туди треба назбирати компанію, оскільки індивідуальна екскурсія то трохи задорого.

Музей телебачення

Утім, назбирати компанію для мене часто проблема, тож я упав на хвіст до інших, тож сьогодні в програмі музей телебачення, телестудія та гарні види із київського телецентру Олівець. Не перемикайтеся. Майже чотири роки тому я вже побував на радіо, але там було зовсім по іншому.

1. Колись, в середині 90-х однокласник приніс до школи комп'ютерний журнал. Уже не свіжий, але гарний та глянцевий, з яскравими кольоровими фотографіями. В ньому були комп'ютери — настільні та портативні, з кольоровим дисплеями, принтерами та іншою периферією. Багато раз я переглядав той журнал, мене так не цікавили машини. Зараз комп'ютери оточують нас повсюди і не викликають взагалі ніяких відчуттів. Тоді вони мали дизайн, а зараз вони безликі, як і телефони. Але напередодні я відвідав музей, що повернув мене у ті часи, нагадав старі відчуття, дозволив поностальгувати.

Software and Computer museum

Музей називається Software and computer museum, знаходиться він в Києві, на Саксаганського 40/85 (майже в центрі) і безкоштовний для відвідання — тільки варто в них на сайті записатися на екскурсію. А так як про нього мало хто знає, то можна вибрати момент, коли екскурсій немає і зависнути там надовше.

Заночувавши в Качанівському парку із вечірньою, нічною та ранковими фотосесіями, ми продовжили знайомство із ним денною, офіційною частиною — із екскурсоводом та самоваром. Ми добре виспалися — так як сніданок та екскурсія зовсім поруч, не треба було вранці вставати і кудись поспішати. І про це піде мова в сьогоднішньому випуску.

1. І якщо в одному із минулих випусків ми побували в місці, що не варте своєї ціни, то Качанівка це цілком протилежний випадок — ціна не варта цього місця. 15 гривень за вхід на територію, іще 15 в палац. Дурницями на кшталт "фотографування платне" вони не займаються. Можливо це тому, що місце віддалене від великих міст, але прайс можна впевнено зробити дещо більшим: територія все ж велика і утримувати її нелегко.

Качанівський парк

Мої друзі вихваляються відвідинами маловідомих, важкодоступних та інших непопсових місць, я ж напишу про замок Радомисль — напевне, найпопсовіше місце із відвіданих мною цього року. В цьому воно, певне, переплюнуло Паланок попри меншу розкрученість. Але комусь треба було туди з'їздити, познімати та описати побачене.

Замок Радомисль

Власне, потрапив я туди із колегами в корпоративній поїздці, самому туди добиратися громадським транспортом мені незручно і довго. Об'єкт знаходиться в Радомишлі, це півгодини їзди від Житомирської траси по веселій місцевій дорозі.

Якщо ви у Рівному і у вас зовсім небагато вільного часу, можливо варто, замість розпивання Рівня, потратити його на відвідання музею бурштину.

Музей бурштину

Нічого неймовірного чекати від цього музею не варто: він маленький, екскурсія триває хвилин двадцять, в експозиції зібрано все, що хоч якось стосується бурштину — тому відвідувати його варто лише якщо ви проходите неподалік. Але як пафосно все подається — екскурсії проводяться не ким-небудь із вулиці, а цілим старшим науковим співробітником. Розказує непогано, але формально і строго за програмою.

До Полтави я хотів потрапити давно. Перші згадки про це місто в моєму затишному датуються здається іще 2013 роком. І першою причиною відвідати це місто є музей важкої бомбардувальної авіації. Звісно, в місті є чимало цікавої архітектури, врешті можна просто поїсти полтавських галушок (що я теж робив), але першою причиною було бажання подивитися і помацати вундервафлі, призначені для привнесення світлого комуністичного майбутнього в інші країни.

Відвідати Полтаву мені допомогла Укрзалізниця, запустивши потяг Ковель—Харків, що йде без пересадок від мене до них і назад.

Головне фото

Музей є філіалом київського авіамузею. Але, що цікаво, літаки перебувають на балансі в Міністерства освіти, яке спочатку хотіло саме робити музей. Коштує задоволення недешево — 40 гривень за внутрішню експозицію, 50 за відвідування відкритої стоянки, ще 50 за те, щоб залізти всередину самих цікавих експонатів. Та й літаків тут значно менше, ніж у Києві.

Але через невеликий наплив відвідувачів в музеї немає відгороджених місць. Ви можете сідати у всі крісла, лише просять нічого не зачіпати. За вами не стоїть черга охочих і ви можете сидіти в літаку дуже довго, вивчаючи всі прилади. Часто — взагалі на самоті.

Увага! Даний матеріал не є оглядом літаків, він написаний як відгук про музей. Я не є активним авіаційним фанатом, тому багатьох деталей можу не знати.