30.10.2021 - 10:48
Я був на Свидовці у 2018 році і він тоді мене вразив краєвидами. Піднімаючись на хребет, з певного моменту, починаєш відчувати себе ніби в іншому світі — усе земне життя із його проблемами та турботами лишається там, знизу. А ти, ніби, десь на Олімпі і це важко описати словами та не всім дано відчути.
Проте три роки тому ми піднялися сюди на підйомнику і ходили зі свіжими силами, тож Свидовець мені запам'ятався прогулянкою по міському парку. Ми налегко зганяли від витягів на Близницю Велику, а потім, до кінця дня, залюбки пройшли половину хребта і знайшли прекрасне місце для ночівлі. Зараз же у мене за спиною була сувора Братківська Велика, а перед нами — досить крутий підйом на гору Татаруку, яка вже є частиною Свидовця.
Підйом складався із двох частин, поміж яких ми знайшли затишне, освітлене сонцем місце, де пообідали. Коли я був у Карпатах на початку травня, то звернув увагу на добре виражену вертикальну зональність — знизу уже зелено, як і має бути в травні, а зверху іще середина квітня. Так ось у цьому поході ми спостерігали ще-й горизонтальну зональність — під прямими променями Сонця стояла цілком вереснева погода, навіть у траві було чути цвіркунів. А на північних схилах і між деревами, де завжди тінь, був листопад і лежав сніжок, навіть не на вершинах, а значно нижче.
Підйом був крутим, але без якихось інших перешкод — жерепу зовсім трохи і кам'яних виступів немає. Із гори відкривається краєвид на центральну частину Свидовця та на гору Трояска, де наша стежка з'єднається із червоною маркою — то уже сходжені мною місця. Тут у мене виникає хуліганська ідея — а якщо, замість Квасів, піти на Усть Чорну? Там є де заночувати, я знаю телефон господарів недорогої садиби, де ми ночували після Красної. Правда, вставати доведеться затемно, щоб вранішньою маршруткою по поганій дорозі (як на Бистрицю) виїхати до Тячева, а звідти ловити автобус Солотвино — Івано-Франківськ. Але ні, я вчасно схаменувся — вирішувати логістичні питання після походу не дуже то і хотілося.
Тим часом, хтось знизу вирішив не йти догори, а засів у колибі і розтопив пічку — мабуть вологими дровами. Знаєте, я теж так хочу — прийти в якесь місце і день нікуди не рухатися. Особливо зараз, коли вчорашня втома знову почала даватися взнаки.
Але ні, ми вибрали пройти 47 кілометрів за три з половиною дні, тож треба рухатися. Тут зверху вже дме вітер і не дає довго посидіти на привалі. По праву руку минаємо озеро Апшинець і йдемо на Геришаску. Чути ревіння двигунів — по Олімпу ганяють джипери та мотоциклісти. Зрада, при Зевсі такого не було!
Озеро Догяска досить доступне, сюди ведуть сліди автомобілів і видно, що хтось тут уже стоїть. Місце з трьох боків відгороджене горами, ніби як закрите від вітру. Але друг казав, що він ночував під Ворожескою і там краще, бо затишніше. Але туди іще треба трішки пройти. Здалеку уже видніється наша мета на завтра — Жандарми та Близниці, найвища частина Свидовця.
Доходимо до Ворожески. З боку хребта вона не висока — вершина від стежки підіймається метрів на тридцять-сорок. Є два спуски до озера і ми обираємо той, що власне через вершину. Хоча, додаток mapy.cz наполегливо рекомендує інший — але нічого, ми ним завтра підіймемося.
Під час спуску бачимо, що коло озера Ворожеська багато придатного для табору місця і там іще нікого немає. Утім, скоро чуємо за спинами голоси — тож вирішуємо прискоритися щоб першими вибрати собі найкраще рівне місце. Прямо за нами спускається іще одна група, а згодом іще. Сьогодні ми закінчили ходовий день раніше і маємо іще півтори години до темна щоб поставити намет і приготувати вечерю. Коли геть стемніло, ми уже залізли в спальники. Я навів будильника на сьому — у нас лишилося більше одинадцяти годин на сон.
Я думав, що через більшу висоту і меншу захищеність від вітру, друга ніч буде холоднішою, але ні — було навіть трішки тепліше. На вулиці напевне був легкий морозець, бо без рукавичок було некомфортно, але удвох в невеликому наметі відчутно тепліше — можна навіть перевдягнутися без дрижаків. Чути було, як десь зверху, по схилах, шумлять пориви вітру, проте до нас вони майже не діставали. От тільки хтось із сусідів то кашляв, то хропів, то триндів до півночі. А так усе класно — теплий самонадувний килимок і пуховий спальник дозволяють так ночувати.
Вранці третього дня я відчув, що нарешті відпочив — все-ж ніч довга, а вчорашній підйом на Татаруку був не в порівняння тому, що на Братківській. Тож я бадьоро оглянув озеро навколо і побачив, що тут просто неймовірна кількість місця для стоянки. І, виходячи із напрямку вітру, воно було дуже вдалим. Ми скоро поснідали, зібралися і пішли вгору.
Вгору пішли тим іншим маршрутом, що не веде через вершину, а відразу виходить на дорогу — типу менше набирати висоти. Спочатку було приємно, але останні метрів двадцять там дуже-дуже круті. І, на правах північного схилу, це місце вже у снігу, тож досить слизьке. І деякі місця я реально там пройшов на четвереньках — добре, що штани не промокають. Ходіть до озера тою стежкою, що через вершину Ворожески.
Утім, піднялися ми швидко і я побачив той Свидовець, що запам'ятався мені із першого візиту — дорога, що веде по траверсах гір і не має різких чи великих перепадів висоти. Тож ми швидко пішли у бік Близниць.
З цього боку сонячний бік і снігу немає взагалі, але дорога брудна, бо роз'їжджена. За сьогодні ми хочемо перейти Близниці і запаркуватися десь над Квасами — скоріше за все, на полонині Браїлка. Перейти треба обов'язково, бо ночувати третю ніч під Близницями не дуже то й хочеться — там теж є озеро Івор, але щось воно на вигляд не надто затишне було.
На зустріч нам УАЗ-буханець везе маломобільних громадян до Геришаски. Просто нормальні здорові люди по цій рівній дорозі пройдуть без проблем ногами, особливо якщо ночували в готелі і вибралися на хребет витягом. Хоча, до слова, зустріли ми декілька груп нормальних здорових людей.
І тут прорвало як із рогу достатку — здається, усі Шишиги світу зібралися на Свидовці. Колонами! Треба було йти в бік Усть-Чорної!
Жандарми та Близниці, тим часом, все ближче. Я, поки, радуюся рівній дорозі, адже скоро доведеться на них виходити. Хоча, помічаю, що чи то гарно відпочив, чи то уже входився на третій день, бо рухаємося ми швидко.
Коли ми дійшли до верхньої станції витягу, навіть іще не настав час обіду. Ну і добре, буде більше часу перейти на той бік і спуститися на полонину Браїлка, чи де ми іще там знайдемо місце. В голові навіть закрадається оптимістична думка — а якщо ми встигнемо спуститися в село і я там знайду садибу. Взагалі, я люблю після походу провести ніч в цивілізації. Але, враховуючи вчорашні темпи ходи, це так — мрії, адже там іще 10 кілометрів ходу і скидати 1300 метрів висоти.
На обід Жандарми та Близниці закрило хмарами, через які ледве-ледве пробивалося сонце, а краєвидів не показували. Але і джипи сюди вже не рипалися. Жандармів три — перший, другий і третій. Стежка веде лише через два. Близниць теж три — Велика, просто Близниця і Мала, яка також збоку від маршруту.
Двоє юнаків-близнюків закохалися в дівчину, яка до того ж була народжена в один день з ними. І не могли вирішити, кому із них вона дістанеться. Тож дівчина замовила їм дістати для неї квітку едельвейсу: хто принесе, тому і дасть.
І пішли вони в гори, і зустріли діда-пастуха. Сказав він їм, що едельвейс можна знайти у тих високих трьох вершинах, але будьте обережні, бо можете там назавжди залишитися. Так і сталося, не повернулися хлопці. Дізналася про це дівчина, і сама туди пішла, там теж залишилася. Потім прийшли жандарми, розслідувати цю трагедію — ну і теж там лишилися, сторожити нещасне кохання. Ось тому ці гори так і називаються.
Це, звісно, легенда — а правда така, що взимку сюди і дійсно краще не ходити — бо коли "молоко", то можна збитися зі шляху і улетіти в урвище. І люди тут гинули. Жандарми навіть заарештували одних джиперів, правда не взимку — залишки їх позашляховика досі десь лежать.
Тут я помітив, що підйом на Жандарми та на Близниці дався мені досить легко — може дійсно я входився, а може тому, що дорога в гору тут рівномірна і без перешкод. Шкода лише, що вершини закриті хмарами і нічого навколо не показують. Але проти цього не допоможе навіть Яркова магія. Вангую, що як тільки ми відійдемо в низ, вершини відкриються.
Між Близницею Великою та Близницею робимо привал на обід. Ще одна вершина і донизу. Видно як хмари ліниво переповзають через хребет. Як отара небесних овець, що йдуть із полонини донизу на зиму.
На Близниці також нічого не показали, тож ми почали спуск. І швидко вийшли з хмари та побачили Чорногору. Вона у вечірньому сонці дуже гарна, тільки з того боку іще в хмарах.
Я-ж казав! Я-ж казав! Хмари поступово розходяться із Близниць. Але день короткий і залишатися там до темна бажання немає.
А шлях донизу приємний — спуск рівномірний, без крутих ділянок, без каміння і дорога не розбита. Кваси прямо можна помацати рукою. Тут я глянув на годинник і зрозумів, що графік, складений на дивані, знову не витримується — але цього разу у бік випередження. За годину ми досягли полонини Браїлка, де стали на короткий привал.
Ми, як та торба, котилися з великого горба. Тож я перейшов на оптимістичний план Б, відшукав раніше збережені номери садиб і подзвонив у ту, що близько коло центру села. І відразу попав куди треба. Тим часом на полонині у вечірньому сонці показують красиву золоту осінь. Можна було би тут лишитися на ніч, але тоді завтра вранці доведеться затемна вставати, бо донизу іще пару годин ходу.
Залишаємо відкритий простір і входимо в зону лісу — при чому ліс тут відразу стає листяним. Знизу уже чути звуки гуцульського села. Дорога, щоправда, стає розбитою і не такою приємною — але торба вже набрала ходу і котиться до низу.
Осінь із пізньої золотої переходить у ранню. Думаю, десь за Тячевом взагалі іще зелено. Десь у долині гуркотить поїзд. Наш завтра. Чому я так поспішив донизу — бо квитки були лише на ворохтянський поїзд, що виходить в обід: тож нам іще з Квасів слід було під'їхати до Татарова. А якби ми ночували на Браїлці — то й дуже рано вставати. Трохи невдало вийшло по квитках, бо пізно брав.
У Квасах гарна дорога, але ніяк не подбали про пішоходів — йдеш по узбіччю і оглядаєшся. Хоча, це не лише тут так. Утім, до настання темряви ми не просто встигли спуститися, ми уже було в садибі.
Але ви мені точно не повірите про автобус на Татарів і про ранній ворохтянський поїзд додому. Ви прекрасно знаєте, по що можна спускатися в Кваси і чим закінчилася моя Чорногора влітку.
В Татарові, неподалік залізничної станції, є ось така гарна скеля, коло якої ми чекали поїзда.
Цей похід був для мене в дечому новим. У таку пору року я ніколи не ходив із ночівлями. Звісно, теплий одяг і теплий спальник свою роботу роблять, але поки ви увечері з одного перелізете в інше і вранці назад — то вже не дуже комфортно. І якщо у вересні ми спокійно дивилися захід сонця на Вододільному, а вранці світанок, то у жовтні вже швиденько вечеряли і ховалися в намет, бо сидіти на місці холодно. Тож можливо я іще колись піду в такі походи, але по більш простих маршрутах і, можливо, з ночівлями в колибах.
Ну а на цьому в мене все. Дуже хочеться цього року іще кудись вибратися, але поки нічого не обіцяю. Як буде — напишу, не перемикайтеся.