Я тут подумав, що після всяких поїздок можна нічого не писати — так, просто викласти пару фотографій, голодні до фотозвітів читачі клацають зубами і пишуть обурені коментарі "де решта?!". Бо якщо трудитися, викладати шедеври, то всі мовчки читають і нічого не коментують.
Жартую, насправді, але хочу іще раз звернути вашу увагу на мій допис-концепцію майже двомісячної давності про те, що я вважаю вартим публікувати в блог — на стенделоні і те саме в ЖЖ. Отже, доповню дещо зараз.
Ну, по перше, мені не подобається слово "фотозвіт" — у ньому корінь "звіт", а це вже прерогатива бюрократів — писати звіти. Я не люблю бюрократію, а мій блог — особистий і неформальний, тому звітуватися тут нікому і ні про що не буду. Я можу щось розповісти, а розповідь — то не звіт. У розповіді є сюжет — однозначно. Розповідь складається з трьох частин — вступної, де читач знайомиться із станом справ на початок дійства, основної, де саме дійство розгортається і заключної, де показується щасливий, чи не дуже, фінал. Сюжет може бути або справжнім, як в дописі про трамвай-кафе, так і вигаданим, з лулзами, наприклад про колиску радянської космонавтики. Але він має бути. Якщо я не можу скласти сюжет, то я писати нічого не буду — просто набір фотографій із коментарями самому мені не цікавий, на крайній випадок можу організувати альбом на PicasaWeb, якщо в когось є бажання таки подивитися фотографії.
Ярослав Козак збирає фотозвіти з Трахтемирова і пропонує мене штурхнути за те, що я нічого не написав. Але сам він, нещодавно, зробив непоправне — познайомив мене із Сергієм Світлицьким. Якщо до цього я клацав затвором наліво і направо, то тепер думаю — а для чого треба цей кадр? А що він говорить глядачеві? Мені тепер не подобається більша частина моїх власних знімків. Скоро продам фотіка..
